— Роule! — вигукнув у цей час учитель французької мови, і ми перейшли до четвертої фігури.
Я сказав ту фразу так собі, може, й задля чемності, але доки танцював контрданс, вона встигла всотатись у мене, і я вже радів, що таки зважився на те слово, відтак і дотики партнерки почав відчувати гостріше, мої ж стали багатозначніші. За нами стежили пильні очі мадам Фридерикс, вона обмацувала мене ними, як сліпий пальцями, і я увіч чув холодні доторки, від чого мені ставало моторошно, бо кожен знає неперехідну істину: хочеш побачити свою наречену старою, поглянь на її матір. І я не міг не помітити, що мадам Фридерикс таки схожа з дочкою, що в них навіть однакової будови тіла — переді мною стояла жінка-гора. Кинув оком на партнерку: лице її зволожіло від танцю, але було миле і зрум'янене. Панна танцювала з такою старанністю, наче від того, як танцює, залежала доля всесвіту. Я й сам старався, в мене були по-молодецькому розгорнуті плечі, а голову тримав гордо — позирати ж на дівчину намагався по-соколиному. Отак ми й красувалися одне перед одним, а під кінець вечора я подумав, що, може, й справді варто полюбити цю панну — тоді мої вечори не будуть безнадійно порожні і заживу я, як усі люди, тобто влаштую гніздо, в яке носитиму їжу й запаси, обмурую його довкіл, захищаючись од влізливого світу, буде тоді мені затишно й тепло. Біля дітей наших воркуватиме ця мила істотка, а я, курячи сигару, милуватимуся з неї — напевне, тоді пізнаю, що мені в житті потрібно. Я іронічно всміхнувся на цю картину — смішна, сентиментальна й облудна. Не мені доказувати, що оці тихі гнізда, здебільшого, арена для довічної війни, лукавства й ошуканства, що те гніздо — тільки сильця, в які ловить світ нерозумних пташок, але як мило він те чинить І Як ніжно тремтить у моїй руці рука її, яке чудове обличчя засвітило до мене усмішку, яка, зрештою, глибока в мені виникає й солодка туга…
Немає нічого вічного у цім світі, не вічно цвіте квітка, подумалося мені, коли танцював finalе, але чи значить це, що треба зневажати й оминати ту квітку або ж затикати носа, щоб не сприймати чудового аромату? Хай за кожне задоволення треба гірко розплачуватися, але чи розумно те задоволення оминати? Чи не стане отаке оминання тою ж таки розплатою, але тільки без задоволення? "Що воно, що воно?" — скакала в мені думка у такт музиці — я танцював контрданс, моя партнерка була мила мені, я хвилювався, у мене вливався струм її тіла, і, хоч прилипли до мене холодні п'явки очей мадам Фридерикс, я раптом подумав: щастя людське не така вже марниця; любов у світі не таке вже посліддя — я, здається, починаю входити у гарячу червону купіль, і мені від того заспівує кров. Відвів Софію Фридерикс до її охоронниці й побачив, що та всміхається до мене не тільки вустами, але й очима, виявляючи цілковиту прихильність. Відповів їй таким же усміхом і чемно вклонився.
— Гарно танцюєте, — сказала мадам Фридерикс, вважаючи за потрібне таки висловити вголос прихильність до мене. — Зовсім нагадали покійного мого чоловіка…
Її очі посмутніли, але ненадовго, — віддавала гречну данину шани тому, про якого, певне, й думати забула.
— О, я недостойний такої честі, — мовив мій гречний голос.
— Чому ви у нас ніколи не буваєте? — спитав голос діловий.
— Не мав честі бути запрошений, — відповів гречний голос.
— У дім, де є дівчата на виданні, можна приходити без запрошення, — зауважив діловий голос. — Але не про те йдеться. Я бачу: ви милий, серйозний молодий чоловік…
— Дякую за честь, — сказав чемний голос, я помітив, що надто часто вживаю слово "честь": чи не надмірне це улягання?
— Заходьте, будемо дуже раді, — мовив діловий голос.
— О, це мені велика честь! — сказав я, знову вживаючи "честь".
Зрештою, пішов у курильну кімнату, з цікавості залишивши біля цього сімейства свою невидиму половину; мати з дочкою таки заговорили про мене.
— Він, здається, серйозно підбиває під тебе клинці, — сказав діловий голос.
— Але мамо, він тільки молодший учитель, — мовив голос ніжний.
— Чи так уже тобі перебирати? — сказав діловий голос. — Директор гімназії вважає, що цей пан цілком достойний молодик і ніщо не перешкоджатиме йому вислужитися.
— Але в нього таке прізвище! — зойкнув ніжний голос. — Подумати тільки: пані Сатановська.
— Замовкни! — ущипливе сказав діловий голос. — Мені вдається, що тобі…
— Я нічого не кажу, — перебив ніжний голос, у якому також озвалися ділові нотки. — Хіба я що кажу?
— Мені його прізвище не вадить, — сказала мати. — Більше дбаю про твою добру репутацію у світі… Звісно, це партія не така вже завидна, але не доводиться перебирати…
— Знаю, мамо, — зітхнула Софія, — і не збираюся йому відмовляти…
– І розумно зробиш, — сказала майже погрозливо мати, і я відплив од них, бо підслуховувати таку розмову трохи й непристойно, їхня ж практичність мене аж нітрохи не вражала: на те і ярмарок, щоб на ньому приглядатися й торгуватись. Що ж до рефлексій стосовно мого прізвища, то я звик до того зі шкільних років та й батько мій ставився до того філософічне…
Я спокійно курив сигарету, коли до мене підійшов Ленсаль. Досі він різавсь у карти, а трохи вигравши, поспішив вигадати причину, щоб відійти від картярів.
— Готуєтеся вступити у сімейне життя, пане Сатановський? — іронічно спитав він.
— З чого ви взяли? — здивувався я.
— О, про це говорять усі, — засміявся Ленсаль. — Чи ви, як той хлопець, котрий ховає голову й гадає, що його не видно?
Засміявся й майже побіг у передпокій, щоб утекти зі своїм виграшем, а я пустив з рота синій клубок диму, котрий граційно розклався на колечка…
Йдучи додому, я змушений був супроводжувати Охоцьку, бо третій пожилець нашого дому, Міхневич, чкурнув раніше, та й не столувався він у вдови. Жінка була в шубі, хоч не новій, але добрій, у хутряній шапочці, а руки ховала в муфті.
— Ніколи не подумала б, що з вас такий добрий танцюриста, — сказала вона, косуючи в мій бік.
— Свого часу я брав уроки танців, — мовив я спокійно.
— Подобається вам Софія? — спитала Охоцька.
— Панна не з гірших, — зауважив я строго.
— О, я нічого не кажу! Коли б не її мати…
— Щось знаєте про її матір? — різко повернувся я.