— Ти чого кричав? — спитав Іван Рона. — Коли спиш, то хоч голову затуляй.
Повернув до мене спокійне обличчя й дивився. Від того погляду мені стало легше на серці: нічого тривожитися, коли поруч такий чоловік. Видихнув із себе повітря і знову напився.
— Чудний сон приснився, — сказав Роні. — Аж досі голова крутиться.
— Сон — це діло пусте, — розважно сказав Іван. — Чоловік непокоїться, то уві сні той неспокій його і з'їда… Чвиркнув під ноги і спокійно змахнув пужалном.
— А вам, пане Роно, сни не сняться? — спитав я.
— Навіщо їм снитися, — буркнув Рона. — Чи ж вони мені тра?..
Ми під'їжджали до якогось міста.
— Чи не Могилів це часом? — спитав я.
— Таки Могилів, — мовив Рона. — Дав бог: спокійно відбули ми дорогу.
Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:
— Дощу давно не було…
РОЗДІЛ XVII,
у якому Турчиновський оповідає про свої пригоди в Могилеві
Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто, дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет, особливе хвилювання — здається мені, що народився на світ знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й будинки, і люди довкола інакші — обличчя, строї й голоси; я сам поступово змінююся й інакшаю; в такі хвилі байдуже мені, чи сонце надворі, чи дощ, — освітлююся зсередини відчуттям цієї онови, і все навколо начебто грає; м'яко, гарно і трохи сумовито — будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбільша радість має підмурівком своїм сум. Це вже такий закон, і не дивуватимемося з нього; коли приїжджаєш отак до незнайомого міста, здається, світ перевернуто і в ньому перевернутий ти. Подумки я навіть вирішив: чи не потреба відчувати щось подібне штовхнула мене мандрувати? Я справді хвилююся, любий читальнику, коли переді мною починає стелитися дорога. Тоді стаю сильний і юний, і хода моя бадьора та жвава; тоді мені хочеться обійняти цілий світ, і, хоч був я через легковірність свою караний, того почуття в мені не зменшилося — в Могилеві я знову ожив. Тут я вигідно влаштувався в єзуїтській школі, бажаючи навчитися латинської мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здається вищим. У цьому місті мене знову потягло до співу, отож я бігав у церкву Спаса і слухав тамтешній хор, дивну втіху й солодке задоволення відчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усіх і долив до загального і власний голос. Мене наче водою обдало від розкоші. Сльози виступили на очах, я заспівав із щирим упоєнням, вкладаючи у спів усю свою душу: світ для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки і ніби гармонійно розливавсь у просторі. Все покрилося м'якою тканкою — це відчував завжди, коли співав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що існує сама від себе. Весь простір, де розміщувався хор, пронизували списи сонячного проміння, та й кожен із нас випромінював од себе таке ж сяйво — від нашого співу в церкві немовби робилося ясніше, адже недаремно ми силкуємося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своїх душ, які йдуть в офіру для бідних і страждущих. Так, це був натхненний спів, бо чудові звуки, які народжувалися тут із десятка грудей, начебто знімали накип минулих дій, образ, учинків — всього неприємного й лихого, що руйнує житейське добро та благість.
Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.
— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.
– Ілля Турчиновський, — відказав я.
— Так уже й Ілля Турчиновський, — перекривив мене регент. — А чого сюди заліз? Базар це тобі?
— Дуже поспівати захотілося, — чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.
— Гадаєш, тобі платитимуть?
— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.
— А що ж просиш, вилупку?
"Вилупок, — мигнуло мені в голові, — хто це мене так називав?"
— Вибачте, — сказав ніяково. — Просто давно не співав, то й зважився.
— Так уже захотілося тобі поспівати? — знову перекривив мене регент.
— Та звісно ж, — сказав я.
— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.
— Та я ж..
— Ясно. Скупуєш, лярвий сину, — цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. — Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, — сказав загрозливо.
— Гаразд, — мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте…
Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимоволі їм піддався.
Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, — допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?
Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.
У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, — очі мені на лоба полізли.
— Чого вирячився? — гукнув весело регент. — Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?
Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.
— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.
Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.