Він аж здригнувся від власної самовідданості і уявив собі дітей, які, певно, в нього були б, коли б померла його дружина не виявилася безплідна; зрештою, він і справді мав дітей, але бог не сподобив його їх побачити — були то давні, молодечі гріхи, яких немало в кожного під цим сонцем. Але тепер згадка про тих дітей наповнила його урочистою приреченістю, і він відчув, що на ліве око в нього вибивається сльоза, яку поспішив змахнути рукавом, при тому так, щоб це не кинулось у вічі його світлості. Цей його настрій миттю передався князю, і той посмутнів, віддаючи належне щирості душі і високим чеснотам покійної жінки директора Житомирського раввінського училища, і вони промовчали з хвилину, наповнивши кабінет святобливою тишею.
— Ви, мабуть, до мене з проханням, — сказав нарешті князь, і Ковнірчук знітився, не знаходячи слів. — Ну, ну, я вас слухаю, не соромтесь, — тепло підбадьорив його.
— Важко мені у раввінському училищі, — зітхнув Ковнірчук. — Іновірці й іноземці ніколи не викликали в мене добрих почуттів. Я знаю, що, може, це гріх, але не розказати, як я від того страждаю. Я православний, ваша світлосте, — сказав він з палом, вибивши на очі вже дві сльози і не думаючи змахувати їх рукавом, — і мені нестерпно рівноважити в собі обов'язок терпимості зі щирою відданістю нашій вірі.
— О, я вас розумію, розумію! — підхопився князь. — Але саме таку людину, як ви, й треба ставити на таке місце. Щоб спуску їм не давати!
— А я м'який, ваша світлосте. Ще до смерті своєї любої дружини я виконував свої обов'язки зі щирою старатливістю, але тепер не стає мені на те сили… Отож я молю бога, щоб зняв із мене цей терновий вінець.
— Святі слова ви сказали, — розчулився князь. — Я хочу показати вас моїй дружині, вона в мене також щирої душі й високих чеснот.
Він відчинив двері й погукав Марію Іванівну, і за хвилину княгиня, висока, худа, в чорній одежі і з смутною усмішкою на вустах, переступила поріг кабінету. Ковнірчук зірвався, щоб поцілувати їй ручку, яка виявилася напрочуд холодна, суха й потемніла, але він змусив себе полюбити і її.
— Ось справжній богомолець, — сказав князь. — Це, Маріє Іванівно, той чоловік, про якого я вам розповідав. Уявіть собі, доля зробила його директором раввінського училища.
— Ах, сердешний! — сказала княгиня. — І ви не можете посприяти, мій любий?
— Я не можу? — спинився здивовано князь.
— Мені про вас Макар Євстигнейович багато гарного оповідав, — сказала тепло княгиня, дивлячись на Ковнірчука по-материнському. — Розказував про вашу щиру святобливість, а це в наші лихі часи не часто трапляється.
— Стараюсь, як можу, ваша милість, — схилив голову Ковнірчук.
— Тут до мене прийшло прохання призначити директором Житомирської гімназії якогось Ленсаля. Це що, іноземець?
— Він православний, ваша світлосте, — тихо сказав Ковнірчук.
— А чому в нього таке прізвище?
— Очевидно, іноземцем був хтось із його предків.
— Це достойна людина?
— Цілком, ваша світлосте. Як мені доводилося чути, свої обов'язки інспектора гімназії він виконує справно і старанно.
— Так, так, — заходив по кабінеті князь. — У Житомирській гімназії найбільша кількість покарань різками. Я вважаю, що це гідний виховний захід, але чи не чинить той ваш, як його…
— Ленсаль, ваша світлосте.
— Ага, Ленсаль, чи не чинить він екзекуцій із ненависті до нашого православного підростаючого покоління, як іноземець?
— Не можу того знати, ваша світлосте. Я до гімназії стосунку не маю.
Ковнірчук зітхнув, виявляючи щирий жаль від того, що не має стосунку до гімназії, а попечитель подивився на нього із захопленням.
— Ні, ви гляньте на нього, Маріє Іванівно. Чиста душа! Ви взяли б на себе директорство Житомирської гімназії?
— Коли вам буде те вгодно, ваша світлосте.
— О, я щиро того хочу! — сказав князь. — Коли на чолі гімназії стане така людина, як ви, буду за неї спокійний. А коли той Ленсаль достойний інспектор, то хай лишається ним, га? — Попечитель прискалив око, а княгиня лагідно захитала головою. — Я хотів би замістити всіх директорів такими людьми, як ви, — проголосив князь, — щоб там і духу не було вільнодумства. Як ви ставитеся до найновішої літератури й філософії?
— Може, моя думка видається різкою, — тихо сказав Ковнірчук, — але я вважаю, що найновіша література й філософія — це творіння сатани. Тих літераторів та філософів, за божим допустом, пущено у світ, щоб випробовувати наш дух, але ми, за його повелінням, маємо сталити нашу вірність та відданість богу й государю.
— Браво! Браво! — заплескав у долоні князь. — Лад — ось що головне у світі, а його буде більше тоді, коли менше стане вільнодумства. Порядок — вияв божого промислу серед людей, а розрух і бродіння — справа диявольська. Єдина істинна наука, пане, — це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих слідувати кожній його літері, ми виконаємо своє призначення вчителів.
— Тим-то і важко мені бути директором раввінського училища.
— Ви вже не директор раввінського училища, а директор гімназії.
— Радий старатися, ваша світлосте.
— Скільки ви пробудете в Києві?
— Доки не оформляться документи, ваша світлосте.
— Приходьте до мене без церемоній. Мені любо буде з вами порозмовляти…
— Робите мені велику честь, ваша світлосте… Вік молитимусь за ваше здоров'я і здоров'я вашої прелюб'язної дружини…
Він не дозволив собі радісно всміхнутися, навіть коли вийшов у передпокій, бо ту усмішку міг би побачити хтось із слуг, він не дозволив собі розпрямити плечі й піти вільною ходою — мав тіло смиренно-згорблене, а обличчя благочестиве. Так він пройшов весь простір між будинком Матневського-Шашкіна і тим, де наймав квартиру, тут він теж не міг виявити радості, бо біля воріт стояв і цікаво на нього позирав двірник; він спустився по сходах, вийняв ключа й відчинив двері. На нього глянули всі ікони, що їх тут повісив, пахло воском і ладаном, і, вдихаючи на повні груди той доброданий запах, він відчув тихе щастя. По тому наблизив обличчя до дзеркала й уздрів своє аскетичне й сумне обличчя. Йому захотілося засміятися просто в те обличчя, висунути й показати самому собі язика, але він того не зміг учинити, бо відчув, що маска, яку одяг і носить ось уже з тиждень, з обличчя йому не скидається. Провів рукою, наче хотів перевірити, чи справді це так, але нічого від того не змінилося: на нього зорило все те ж строге й святенницьке обличчя. Тоді він раптом злякався, що князь, побувавши колись у Житомирі, виявить: у нього немає дітей, і цей страх відбився на його обличчі мукою. Тихо застогнав, і його губи почали ворушитися, проказуючи покаянну молитву. Він обвів поглядом стіну, завішану іконами, і подумав, що йому буде шкода розлучатися з цим добром, та й чи можна? Очі його спочили на шкуратяній палітурці стародавньої Біблії — цю Біблію треба буде купити. Він позасвічував свічки й лампадки, які не горіли, став на коліна і раптом почав бити поклони, зводити руки й гаряче молитися, хоч знав, що вже ніхто на нього не дивиться, що він зрештою починає ставати тим, кого удавав, і тепер йому немає ні сили, ні потреби звільнятися від того вигаданого чоловіка, який увійшов у його єство і майже витіснив колишнього. Зрештою, таким він мусив стати, бо відтепер має грати таку роль, аж доки буде попечителем Київського учбового округу князь Матневський-Шашкін — це надасть йому нової сили та значення. Той перший чоловік у ньому хотів реготнути, але другий суворо йому пригрозив, і той перший змалів, знітився, зіщулився, покірний і ніякий, тоді як другий звівся на повний зріст і став суворий та неблазенний… Ковнірчук бив поклони й думав, що всі ікони й лампадки поїдуть з ним разом у Житомир, що запах, яким привабив князя, окурив у першу чергу його самого і витатиме у домі його, поки життя. Цеп запах він принесе і в гімназію, заповнить ним усі класи й коридори, вводитиме його в душі підлеглих, учнів та вчителів і зробить все, щоб досягти бажаного. Можливо, там, у Житомирі, його ніхто не впізнає із колишніх знайомців, а перш за все його приятель Ленсаль; зрештою, Ленсаль змушений буде зігнути перед ним спину, а раз так, змириться й не носитиме супроти нього зла — це теж має статися конечно, адже той, хто носить зло супроти начальника, недовго з тим начальником проживе…