Наступного ранку був дощ, і князь прокинувся з неприємним приважком біля серця. Це був призвісник лихого настрою, що міг мучити безпричинно князя цілий день. Матневський-Шашкін невдоволено засопів, дратуючись уже від того, що той приважок біля серця таки з'явився. Дружина знала цю князеву якість, отож коли він вийшов із спальні, поспішила зникнути з очей, бо в такі хвилі князь, як звичайно, шукав нагоди розрядитися, а це не кожному буває приємно… Жертовним козлом став слуга, який не тим боком подав князю чоботи, тож один із тих чобіт ударив незграбу халявою раз і другий по щоках, а оскільки слуга належав до християн, які тільки й могли бути в цьому домі, то поставився до того без зайвої урази. Тим часом приважок від серця відчепився і розчинився, як грудка солі, і князь поспішив помолитися біля домашнього аналоя, щоб бог відпустив із милосердя нерозважному слузі гріхи. Після того князь наказав запрягати екіпаж — мав їхати на утреню в університетську церкву, звідки повертався додому поснідати, а вже потім віддавався службовим обов'язкам.
Він їхав у екіпажі, слухаючи, як стукоче об покрівлю дощ, і приважок на серці, а може, то була особлива душевна п'явка, знову присмоктався, і це обіцяло зіпсувати князеві цілий день. Але в університетській церкві він раптом зустрів того ж таки богомольця, котрий так вразив його вчора і за яким підглянув через напівпідвальне вікно, той уклякнув у кутку і ретельно бив поклони, притому так щиро, що не помічав навколо нікого. Матневський-Шашкін цілу службу дивився на нього з великим замилуванням і в такий спосіб зовсім звільнив своє серце від душевної п'явки — цього разу вона благочестиво здохла в його нутрі, і то не від гнівного спалаху, як це бувало, а від тихої радості, тобто через любов. Князеві нестерпно захотілося підійти до того незвичайного чоловіка й познайомитися з ним, але він стримав свій порив: одне, не хотів перешкоджати богомольцю спасатися, а друге, мав за обов'язок ретельно вислухати службу і перейнятися нею. Він вирішив, що, може, колись зробить візит цьому святому чоловіку, незважаючи на те, що їх у цьому світі розділяє станова нерівність — ці всі речі князь умів, коли треба, легковажити. Він уявив собі, як ощасливить богомольця, і скільки дасть це йому радості, і як по-душевному вони потім погомонять про світ і спасительні речі. Вже саме передчуття такої розмови виповнило князя щастям, через що настрій уже мав чудовий; можливо, він проголосить сьогодні підлеглим свою класичну промову позачергово — таке ж він, зважаючи на свій педантизм, учиняв нечасто. Йому навіть здалося, що за вікнами припинився дощ, що надворі стало ясно й тепло, що опале листя знову повернулося на дерева, і думки про те чарівно одухотворили його, наповнивши світлим, тремким етером — саме а таким настроєм поїхав він додому і вступив у свої хоромини. Побачивши те, княгиня й собі ощасливилася і зважилася вийти зі свого сховку, знала, що він уже шукає її поглядом, і коли б вона не з'явилася цієї ж миті, хто зна, може, той приважечок знову причепився б до його серця. Отож вона ступила йому назустріч, спускаючись по різьблених дерев'яних сходах і тримаючи на обличчі легку усмішку.
— Я його знову зустрів, — сказав щасливо князь. — Уявіть собі, в університетській церкві.
— Запросимо його до себе? — обережно спитала княгиня, радіючи разом із ним.
— Може, й запросимо. Але я готовий нанести йому візит сам.
Княгиня спинилася, здивовано скинувши бровами і щасливо округливши очі, і простояла б у такій позі хто знає скільки, коли б князь не нагадав їй, що вже пора снідати. Тоді вона схаменулася, вийшла із заціпеніння і, перехрестившись, рушила разом із чоловіком у їдальню, де чекав їх сніданок.
— Я вже почав нудитись у цьому Києві, — сказав князь, пропускаючи княгиню в двері, — а з цим чоловіком любо мені буде насолодитися духовною бесідою…
Попечитель Київського учбового округу з'являвся в свою канцелярію тільки для того, щоб проголосити свою знамениту промову і нагадати підлеглим, що він існує не лише як символ, а як жива істота, притому контролюючо-карна. Решту справ він вирішував удома, в своєму кабінеті, і цих справ не повинно було бути аж стільки, щоб обмежувати князеві особисту свободу. Для цього було розроблено неписаний регламент, який полегшував службу і князю, і його підлеглим: за межі цього регламенту не виходив ніхто. Через це з попечителем мав стосунок в основному правитель канцелярії учбового округу, решта чиновників зносилася вже з правителем канцелярії. Саме сьогодні він приніс попечителю звідомлення про смерть директора Житомирської гімназії Траутфеттера і прохання інспектора цієї гімназії Ленсаля на звільнене місце — це прохання було підкріплене згодою та рекомендацією начальника Волинської учбової дирекції.
— Ленсаль, Ленсаль! — проказав попечитель. — Він що, з іноземців?
Правитель канцелярії чемно доповів, що Ленсаль православний і має тільки іноземне прізвище, його батьки значаться у відомостях також православними.
— Мене від цих іноземців у наших учбових закладах нудить, — скривився князь. — Позірно приймають православ'я, але жоден не сповідує його чистосердечно, бо не тримає в плоті та крові, перейнявши його від десятків або й сотень своїх пращурів.
— Накажете відмовити? — обережно спитав правитель канцелярії.
— Поки що нічого не накажу, — мовив попечитель. — Чи це спішна справа?
— О, нітрохи, — всміхнувся правитель канцелярії, і вони зустрілися з князем поглядами, які не потребували коментарів.
— Тоді прийдете за рішенням, коли вона стане спішна. Кажучи відверто, мені хотілося б заміщати директорів нашими корінними кадрами. Ну, а коли вже такого не знайдеться… — попечитель розвів руками, і правитель канцелярії, кашлянувши, перейшов до інших справ, які треба було вирішувати нагальне… Він бубонів, оповідаючи попечителю те чи й те, і князь поступово починав упадати в дрімку, бо вікна кабінету було закраплено і стукотіло об них однотонно-заспокійливо. Цідивсь у кабінет сірий день, і очі в князя злипалися. Відтак під бубоніння правителя канцелярії він побачив сон чи марево, почув запах ладану і молитвенний церковний спів. Рушив до нього одягнений у священицькі золототкані шати чоловік з лицем того богомольця, якого уздрів через кватирку. За ним ішли густим строєм директори учбових закладів, ввірених у його попечительство, і всі вони були на одне обличчя із тим загадковим богомольцем, що бив поклони і в університетській церкві. Дзвонили дзвони, процесія смиренно йшла по встеленій квітами дорозі, і ті квіти після того, як їх потоптали, почали раптом на очах оживати, струшували й вирівнювали пелюстя, яке одразу ж кропилося росою — в ній заграло сонячне проміння. Всі заспівали покаянну псальму, аж сльоза розчулення виступила на оці в попечителя — упав на неї й заломився промінець.