У Житомирі Ковнірчук уважався завзятим мисливцем, вдома він мав чотири мисливські рушниці і двох собак та й виходив часом у супроводі свого ближчого товариша Ленсаля в ліс поблизу Лісової Кам'янки, де на болотах та озерцях захоплено стріляв дичину. Приїхавши в Київ, він використав ті ж таки мисливські навички, бо й тут прагнув дістати до рук дичину, тобто бажану посаду, і це йому, скажемо забігаючи наперед, вдалося.
В останній вечір перед виїздом у Київ Ковнірчук запросив до себе Ленсаля і покірно, навіть смиренно вислухав п'яне Ленсалеве патякання про те, що він, тобто Ленсаль, невдовзі стане директором Гімназії і тим самим дорівняється до суспільного становища свого приятеля.
— Ви директор, і я буду директором, отож ви на мене не дивитиметеся звисока, і я перед вами не схилятиму шиї, — сказав із торжеством у голосі Ленсаль.
— Ви, пане Ленсалю, старієте, — відповів на те Ковнірчук, бо на відміну від приятеля ніколи не п'янів. — Згадайте-но, як ви стали інспектором гімназії…
Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.
— Не поспішайте заперечувати, — мовив Ковнірчук. — Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить, і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на голову манни небесної?
— Я чесно й самовіддано служив, — пробелькотів Ленсаль. — Хіба не повинно за це мені воздатися?
Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули в приочних капшучках.
— Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би кожен інший на вашому місці — кому з того користь? Отож не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас помітили б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду…
— Але ж директором призначає сам попечитель, — трохи розгублено сказав Ленсаль, — а в нього слава непідкупного. Ковнірчук знову засміявся.
— Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чому? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся на мене, але директором ви не станете…
— Не розумію, — Ленсаль був здивований і спантеличений. — Наскільки я знаю — це вже мода така в попечителя робити з інспекторів директора.
– Інспекторів, котрі куплять у нього посаду…
— Думаєте, з ним можна те… — Ленсаль поворушив пальцями, наче перемацував банкноти.
— Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" — мовив Коднірчук. — Випиймо!
Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до рота, і напій проваливсь у темну прірву.
Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий червоний погляд.
– Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недавня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте, отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви придивлялися до дерев, пане Ленсалю?
— До дерев? — спитав уже зовсім приглушений трунком Ленсаль. — Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.
— А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі, всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо, але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар досягає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми, люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.
Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгризав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він лише клацав.
— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?
— Воістину, — сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.
— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.
— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.
— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.
— Вище — це ви, а нижче — це я, — благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.
— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.
— Стривайте, не пийте, — стримав його Ковнірчук. — Бо вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.
— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — здивувався Ленсаль. — Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?
— Вгадали, пане Ленсалю, — всміхнувся Ковнірчук. — Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирішить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…
Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.
— Це безчесно з вашого боку, — сказав він. — Коли так станеться, нашій дружбі кінець!
— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього — не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…
Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.
— Я думав, що ви друг, а ви… падло! — сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.
— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…
— Щось ви часто про бога почали згадувати, — сказав Ленсаль їдко.
— Бо всі ми під ним ходимо, — По-святенницькому звів очі Ковнірчук. — Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.