— Що, випустили? — почувся за вікном незнайомий голос.
— Наче крізь землю запався, — відказав бас.
— А де Іван? — спитав незнайомий голос.
— Він там без пам'яті валяється. Той падлюка йому носком у морду загатив…
Я стояв за дверима, тремтячи всім тілом, і слухав, як віддаляються від мого дому важкі кроки. Нервовий сміх почав лоскотати мені горло, і я тоненько хихикнув. Зайшов у кімнату і, не запалюючи світла (місячне сяйво розливалося по кімнатах і загасало, і я потрапляв, як у хвилі, із світла у тьму), почав скидати із себе одежу. Вряди-годи виривався з мене тонкий смішець, і я судомно трусився. Черпнув квартою води і задзвонив зубами об бляшаний крайчик. Воду пив глитаючи, горло було наче дерев'яне. Після того ліг у ліжко, замотавсь у ковдру, лишивши відслоненим тільки ніс. Хотілося мені затишку й тепла, бо надто багато розтратив сьогодні енергії. Не по мені такі витрати, тож перш ніж пірнути в солодкий сон, я міцно заклявся жити розважливіше і без таких непотрібних мені пригод…
Наступного дня почалася військова операція по ліквідації духів та привидів, якою керував безпосередньо пан полковник Дупанов-Ростовський. Для цього було виділено двадцять чотири солдати в повній амуніції. Вони промарширували без барабанів та стягів, але в повному бойовому порядку через місто рівно о десятій годині вечора. Ясна річ, що збирали на себе безліч очей, та й не могли інакше, бо струсили своїм одновимірним кроком не одну вулицю — від тупоту солдатських чобіт у будинках, повз які проходили, подзенькувало скло. В такому порядку вони підійшли до старого дерев'яного дому, в якому мешкав Кулаківський, і під голосну команду фельдфебеля розійшлися по чітко визначених полковником місцях. Двоє розташувалося на залізних сходах, один став в передухідді біля дверей учителя фізики, двоє було поставлено внизу, біля вхідних дверей, в їхній обов'язок входило також стежити за дверима вдови і вчителя латини Міхневича. Четверо полізли на горище, а що горище виявилося просторе, туди послано було поміч ще з чотирьох солдатів. Решта оточила правильним колом (з чітко визначеною дистанцією пост від поста) цілий будинок. Сам полковник приїхав на коні й особисто перевірив сторожу, полізши навіть на горище. Звідти він виліз закурений і змушений був чхнути рівно стільки разів, скільки солдатів сторожувало сьогодні будинок, солдатам же на горищі чхати було суворо заборонено під страхом покарання шпіцрутенами. Тому солдати використали момент, щоб вичхатися саме тоді, коли чхав полковник. Потому солдати, боячись зворушити куряву, позастигали на горищі, як мумії. Зміни караулу не передбачалося, солдати перед цим спали цілий день, бо зміна караулу з її урочистим церемоніалом законно викликала б немалу й зайву при такій делікатній ситуації метушню. На люб'язне запрошення Кулаківського погостювати в нього, полковник рішуче відмовився, покладаючись на тверде правило, що там, де не спить начальник, не спатимуть і солдати. Він тільки прийняв пропозицію вмитися, бо його обличчя після горища стало підозріло смугасте, а на форменому кашкеті загніздилося кілька павуків, яких полковник безпечно заніс у квартиру Кулаківського, наче провіщаючи, що ця квартира має спорожніти.
Солдати простояли в караулі цілу ніч, пости перевіряв фельдфебель, а на ранок прискакав сам полковник. Фельдфебель доповів йому, що за ніч ніяких подій не відбулося, а ворожих вилазок помічено не було. Полковник криво всміхнувся на це повідомлення, остаточно переконавшись, що страшили Кулаківського не духи, а люди. Ясна річ, вони не могли не помітити солдатів, які прийшли сюди з таким парадом, та й пильні караули їх до будинку не допустили б. Полковник дав розпорядження тримати солдатів біля будинку цілий тиждень, а сам уже сюди більше не навідувався, мав більше задоволення при картах, в які різався щовечора. Кулаківський на ті вечори вже не ходив, але полковник швидко знайшов йому заміну. Був це той-таки Адольф Карлович Берген, який привів у захват товариство досить промовистим фокусом: добре випивши, він трощив лобом горіхи, і не знайшлося жодного, що його лоб не розбив би. Це викликало в компанії немалий ентузіазм, а Адольф Карлович уперше зажив собі більш-менш твердого авторитету.
Кулаківський же після того, як було знято караул, відчув до своєї квартири обридження. Остогид йому й самий Житомир, і він, з'їздивши в Київ і заплативши відповідну суму правителю канцелярії учбового округу, перевівся у Кам'янець-Подільський. Квартира, в якій він жив, належала гімназії і здавалася безкоштовно, і я подав директорові прохання, щоб її відрядили мені, оскільки наймати квартиру в місті мені не по кишені.
— А ви не боїтеся духів? — спитав директор, криво усміхаючись.
Я чемно відказав, що нічим не відрізняюся від інших, але коли є змога зекономити сто двадцять карбованців у рік, то тут не зупинишся ні перед якими страхами.
— Значить, страхи коштуватимуть вам сто двадцять карбованців у рік? — не без іронії спитав директор.
— Точно так, — підтвердив я, удаючи, що не маю почуття гумору.
Цікава ще одна деталь у цій історії. Коли Кулаківський, спакувавши чемодани, виїжджав зі своєї квартири, маючи намір покинути місто, його вийшла провести разом із трьома своїми дітьми вдова Охоцька. На превелике моє здивування, вона заплакала, а її діти довго махали вслід від'їжджаючому екіпажу — випадало, наче проводжали вони когось рідного. На ще більший мій подив, Кулаківський кілька разів визирав з екіпажа й махав провожатим так само розчулено, як і вони йому. Можна було б подумати, що між ними були стосунки складніші, ніж я тут описав, але це була б неправда. Вдова з дітьми щиро раділи, що збулися неприємного сусіда, а Кулаківський радів, що всі оті страхи, які пережив, більше його не турбуватимуть. До речі, він устиг дізнатися, що я клопочуся про ту квартиру і неблазенно з того втішився, обійнявши мене на прощання й оповівши про численні вигоди, які та квартира мала. Я щиро подякував за таку люб'язність, і ми розлучилися майже приятелями.
РОЗДІЛ VIII
Несподівано помер директор гімназії Траутфеттер, об'ївшись зі своїм приятелем, правителем губернської канцелярії Лучицьким, якоїсь масної страви англійської кухні; сам правитель канцелярії відбувся жахливим проносом, після чого позеленів і виглядав на похороні найскорботнішим із присутніх. Катафалк установили в гімназійному залі, і ми, учителі, стояли біля покійного по черзі в почесній варті. Покійний утратив після смерті всю свою директорську суворість і виглядав звичайним дідком, якому прийшла пора вмерти. Лучицький, стоячи біля покійного, весь час плакав, і сльози рясно котилися по його зеленому обличчі. Врядигоди він виймав хустку такої ж барви, як і його лице, і голосно сякався.