— А ви хто, коли не секрет? — простодушно спитав Третяк.
— Ну, я людина маленька, але дещо і в моїй владі.
— Хочу зустрітися з великим князем, — сказав Третяк.
– І правильно! — потер руки ад'ютант. — Я б на вашому місці теж так учинив би. Але для того, щоб потрапити на прийом до великого князя, треба вичекати момент. О, момент! — Він знову закотив очі. — Навідуйтеся до мене щодня, — наказав, і його обличчя стало офіційно-неприступне. Третяк поспішив відкланятися.
Ад'ютант великого князя сів за стіл: перед ним лежав складений донос на сто тридцять пунктів. Спершу він помилувався на чіткий бездоганний почерк, яким було списано папір, потім помацав сам папір — був той найвищої якості. Тільки після того ад'ютант заглибивсь у читання, і воно настільки його захопило, що прослухав дзвінок, яким викликав його великий князь. Тоді дзвінок задзеленчав дужче, і ад'ютант притьма кинувсь у кабінет великого князя. Той сидів за столом роздратований й нетерпляче ламав перо.
— Де це ви ходите? — рявкнув він.
— Приходив якийсь чиновник з наймерзеннішими й брехливими доносами на волинського генерал-губернатора, ваша величносте.
— Що хотів?
— Захисник волинських хабарників, ваша величносте, яких губернатор притис.
– І добре зробив, — мовив великий князь. — Але я вас покликав не для того…
У цей час у Житомирі плакала дружина Амбросія Івановича. Микола Платонович її втішав; зрештою, турбувався й сам.
— Чує моє серце, не повернеться він звідти. Що я тоді з дітьми робитиму, де подінуся?..
— Не збираюся од вас відрікатися, Катерино Михайлівно, — урочисто сказав Біляшівський. — Станете мені за рідних.
— Благодійнику ви наш! — кинулася йому до руки Третячиха.
— Бога ради, бога ради! — звів руки Микола Платонович. — Я переконаний, що все має скінчитися благополучно…
Дививсь у вікно й бачив зелене дубове листя, яке тріпотіло на синьому небесному тлі, там стояла налита сонцем срібна хмара — біле вітрило, яке рухало невидимий корабель. Коло хмари креслили небо чорними рисками ластівки, і Микола Платонович раптом відчув, що він старий і грішний. Справді хотів допомогти цій родині і хоч так змити з душі скверну. А ще він подумав, що світ — дивоглядна сітка, в якій борсаються тисячі й мільйони нещасних істот. Життя кожного — бурхлива річка, котра мчить у кам'янистому ложі, а доля людини — човен, що по тій річці летить.
Він підійшов до жінки, що зажурено сиділа на ослінці, і раптом поклав їй на плече руку.
— Не печальтеся, Катерино Михайлівно, — сказав сердечно. — Що має статися, того не обійти, а що сталося — не повернеш…
— Воно так, — відказала Третячиха, — тому і ллємо ми, жінки, сльози…
Наступного дня Амбросій Іванович Третяк, урочистий та серйозний, у мундирі, застебнутім на всі гудзики, і в ретельно наваксованих чоботях, підходив до управління намісника. На лобі його тремтіли великі краплі поту, а язик тремтів. Не знав, що саме в цей момент у великого князя був звичайний приступ сказу і зараз на Третяка нетерпляче очікує, аж пританцьовує, ад'ютант, — Амбросій Іванович ішов, наївно світячи очима на вивіски магазинів і столичний люд. Дивився він на всіх з любов'ю, бо вірив: усе те, що перевернуло його життя, тільки тимчасові утруднення, невдовзі так станеться, що він знову повернеться у Зв'ягель і знову найме хатку, де народилися всі чотирнадцятеро його синів. Із таким благодушним спокоєм він і переступив поріг управління.
— Де ви бродите? — нетерпляче сказав ад'ютант. — Ходіть швидше в приймальну залу, великий князь вас прийме.
Ад'ютант потяг стряпчого в приймальну залу, всунувши йому до рук доноса, з якого встиг зняти копію.
Третяк стояв з доносом у руках блідий як смерть, і його вуста ворушилися: затверджував слова, які хотів сказати.
У глибині палацу раптом почувся рев, наче випустили з клітки звіра. Рев наближався, і бідолашний стряпчий побачив, що стіни палацу трусяться. Хитаються колони і стеля, перекошуються вікна й двера, а підлога під ногами починає витанцьовувати. Третяк злякано озирнувся, шукаючи шляху до порятунку, в цей час до зали відчинилися двері, і в них улетіла особа з червоним обличчям, виряченими очима і з розмаяними руками.
— Що в тебе? — гарикнув великий князь. — Донос на волинського губернатора?
— Точно так-с, ваша величність, — пробелькотів Третяк, трусячись, як билина. На нього зирнуло таке люте лице, що стряпчий відчув, що непритомніє. Біля вуст великого князя збилася піна, а коли закричав на стряпчого, почала вилітати йому із рота; великий князь затупотів ногами — був він чимось схожий на волинського губернатора. Амбросій Іванович задубів, ні живий ні мертвий, дивився на Костянтина Павловича із здивуванням та переляком.
— Утямив, що я сказав? — крикнув великий князь. Але стряпчий не був спроможний щось утямити, став під цю хвилю глухий та німий. Не міг і пальцем рухнути, бо все в ньому зціпилося. Очі його розширилися, вуста затремтіли, а зуби цокотіли.
— То ти ще й буянити! — скрикнув великий князь і, вихопивши з рук прохача доноса, почав рвати його на шматки. При цьому мотався по залі, голосно тупочучи ногами, і з його горлянки раз у раз виривався нелюдський рев. Третяк безтямно крутився на одному місці, щоб увесь час стояти обличчям до його величності, але це призвело тільки до того, що великий князь раптом кинувся й ударив Третяка у зуби. Переляканий стряпчий посковзнувся на слизькому паркеті і став навкарачки. Тоді великий князь скочив до нього й почав тусати й лупити нещасного ногами.
— Козаків! — ревнув він, втомившись. — Сотню нагаїв, щоб знав, як захищати хабарників!
Ускочило кілька козаків, і за мить з худого тіла Амбросія Івановича Третяка було зісмикнуто штани. Засвистіли нагаї — крик розбився об високе склепіння приймальної зали. Великий князь бігав при цьому довкола екзекуціантів і похрускував пальцями. В глибині зали, в розчинених дверях стояв усміхнений ад'ютант, був він виструнчений і готовий до послуг.
— Досить! — вихекнув великий князь. — У фортецю, в одиночку мерзотника!
Останніх слів Амбросій Іванович не чув. Лежав на паркеті прийомної зали непритомний і розтерзаний, і його зуби болісно вишкірювалися назустріч сонячному промінню, яке стовпом падало на нього з великого, у фігурній рамі вікна…