— Як прізвище цього мерзотника? — спитав губернатор у фактора.
— Третяк, ваше превосходительство.
— Ну, коли так, то витягне! — сказав багатозначно губернатор і задоволене відкинувся на подушки.
Амбросій Іванович уже не біг. Сів на траву на узбіччі, спустив ноги в придорожню канаву й віддихувався. Потім схилив голову на руку й тяжко задумався. Сидів так довго, може, годин із п'ять, коли до нього підійшла разом із чотирнадцятьма дітьми його кохана половина. Вони спинилися навпроти батька й чекали, поки зважить на них. Він глянув на них не відразу.
— Чого? — спитав нарешті..
— Та ми… те, — сказала жінка. — Може б, додому, йшов…
— Чи є у мене дім? — гостро спитав Третяк. — Чим я вас там годуватиму?
— Може, бог поможе, — зітхнула жінка. — Порадимося…
— Порадимося? — спитав Третяк. — Про що?
— Хіба я знаю? Живуть люди, і ми не помремо.
— Не помрете, коли я для вас дбатиму. От і сиджу, й думаю.
— То, може б, ти вдома думав? Люди зглядаються.
— У мене немає дому, — гостро сказав Амбросій Іванович. — Доки не додумаюся до чогось путнього, не буде ні у вас, ні в мене дому.
— А нам що робити?
— Ви йдіть, — мовив Третяк уже лагідніше. — Незабаром вернуся.
Вона зітхнула й дала знак мовчущим дітям, а він просидів на тому місці до вечора. Приходили поглянути на нього цікаві, а він і оком до них не повів — сидів, схилившись на руку, й думав. Кострубаті брови його при тому ворушилися, й, коли б не це, люди могли б подумати, що задубів він біля цієї придорожньої канави.
Тоді приступив до нього один із кумів. Сів поруч, викресав вогню й запалив люльку. Так протривали вони довго, кум смалив люльку, а Третяк мовчав.
— Тра скаржитися, — сказав кум.
— Кому?
– Є у тебе родич у Житомирі. Це твій чи Катеринин родич?
— Мій. Але я з ним не родичаюся.
— А попитати ради можеш. Він чоловік до самого губернатора приступний, може, дасть раду. І без хабаря обійдеться, бо де ще тобі давати…
— А коней мені своїх позичиш? — спитав раптом, гостро засвітивши очима, Третяк.
— Коней позичу, — сказав кум, випускаючи клубінь диму. — Тільки коли берегтимеш мені їх, як очі.
— На тобі хрест святий! — перехрестився урочисто Третяк. — Клянусь господом-богом!
— То й гаразд! — сказав кум, смокчучи вже порожню люльку. — Закуримо, чи що?
На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й мовчали. обоє.
Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх зібралися дивитися, як від'їжджає з родиною шукати справедливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали кілька клунків із убогими пожитками стряпчого — були це вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума, як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших дітей — усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти пішки.
Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами — були це дрібні чиновники, а дехто і з міщан, — відтак глянув на хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерзли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх найшла раптом висока урочистість — готувалися подолати дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув, коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від'їзд, розступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі, збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кільканадцятеро дітлахів — приятелів дітей Третяка, але й ці провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й нецікаво було.
За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві групи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших, і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ятнадцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші загортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу купували по селах, а коли не стало грошей, почали випрошувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний. Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними лежав Житомир.
Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано. Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього приходили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цього разу не передав прохання через фактора, а викликав старшого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Бакенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися. Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старанні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при цьому раків.
— Ну, це справи такі, — раптом зовсім виразно сказав губернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по плечі. — Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому райському куточку і не бідно, чи не так?
Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався на коротких ногах і дивився на вулицю.
— Позичте мені десять тисяч, — сказав коротко. — Маю нагальні витрати…
Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-губернатора і не зрозумів претензій до його службової старатливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлумачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круглу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.
— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.