— Навіщо здоровій дитині ліки?
— О, це особливі ліки, — відповів граф. — Я виписав їх із Берліна, і вони не так лікувальний, як профілактичний засіб.
— Я не допущу, щоб дитину поїли казна-чим! — скрикнула графиня і скочила на ноги. Граф уже наливав ліки у ложку.
— Не дурійте, пані, — мовив зимно. — Ці ліки треба давати спозаранку, і я сам їх приноситиму. Анеля стала між колискою й чоловіком.
— Зійдіть із дороги, — загрозливо сказав граф, тримаючи наповнену ложку.
Спробував відштовхнути її — вона заверещала. Вибила ложку з ліками, а тоді вліпила щосили графові ляпаса.
— Забирайтеся геть! — зашипіла, трусячись усім тілом. — Забирайтеся геть, бо видряпаю очі.
— Чи ви при розумі, пані?
— Це ви, здається, не при розумі. Забирайтеся геть і не смійте сюди заходити!
— Йду геть, — сказав граф, криво всміхаючись. — Але повернуся зі слугами, вони вас зв'яжуть, а ліки дитині я дам…
— Через мій труп! — Вона дивилася на нього, як вовчиця, сяючи зеленими лютими очима, стерегла кожен його порух і готова була й справді кинутися на нього.
І він здався. Розвернувся й пішов з кімнати, гупаючи залізними ножиськами; здається, був розсерджений не на жарт. Вона кинулася до дверей і замкнула їх на защібку. Дитина вже кричала, і вона схопила її на руки. Обливала слізьми й шалено цілувала. Промовляла ніжно й горнула собі до грудей. Дитина засміялася, заспокоєна її лагідними доторками, а жінка відчула, що справді здатна загинути, а цього створіннячка образити не дасть. Тіло її все ще тремтіло від збудження, але очі були чужі, навісні.
Чекала, чи не з'явиться граф зі слугами; як правило, він здійснював те, що казав. Захисток мала ненадійний: двері трималися на слабкій защібці. Вікно було на другому поверсі, не стрибнеш, зрештою, й тікати зараз безрозсудно…
І раптом збагнула, що і в цій ситуації поводиться він не як жива людина, а як механічна лялька. Давніше, коли ще приходив до неї вечорами, торкалася його оголених пліч. Не здивувалася б, коли б натрапила не на живу плоть, а на дерево чи залізо, однак була то все-таки жива плоть. Не така, як у всіх людей, твердіша й холодніша, але жива. І все-таки в його діях відчувалася мертвотність: ніколи по-справжньому не гнівався й не радів. Навіть на екзекуції посилав своїх підданих без гніву — холодно давав розпорядження. Коли ж вона воюватиме супроти нього в такий жіночо-котячий спосіб, він і справді не зупиниться перед тим, щоб зв'язати її й доконати свою неймовірну затятість. Здається, ці ліки всунув йому мандрівний облудник-німець і зумів переконати графа у казкових їхніх властивостях. Може, батько хотів щиро попіклуватися про сина, адже боявся в житті повторів і не вірив, що інший може щось зробити ліпше за нього…
Дитина була голодна й заплакала. Треба було впустити мамку, і графиня з важким почуттям відчинила двері, за якими вже стояла, не насмілюючись постукати, годувальниця.
— Швидше, — прошепотіла графиня мамці, — а то пан знову прийде з тими ліками.
— Тому я й хочу нагодувати, — шепнула годувальниця. — Пан кажуть, що ті ліки натщесерце.
Дитина ще смоктала груди, коли знову почулися залізні кроки. Граф повільно наближався до спальні дружини. Вона звелася і стала мертвенно-бліда. Повіки затремтіли, затрусилося підборіддя.
Граф постукав коротко і владно.
— Прошу пані відчинити, — сказав сухо. — Я приніс показати вам рецепт.
Не осмілилася не послухати. Пішла до дверей і відкинула защібку.
— О, він уже їсть, — сказав граф розчаровано. — Ось детальний опис чудодійних і запобіжних властивостей цих ліків. Пані повинна зрозуміти, що я аж ніяк не хочу втратити й цього спадкоємця…
Графиня дивилася на папір, але літер не бачила. Не могла нічого прочитати в цих розгонистих карлючках, якими був помережений.
— Переконалися, пані? — спитав він, дивлячись на неї згори вниз із холодним прижмурцем.
— Переконалася — сказала вона тихо. — Але чи не ліпше буде, щоб ці ліки давала дитині я сама?
— О ні! — сказав граф. — Батько також повинен брати участь у догляді своїх нащадків. Я мушу бути впевнений, що ліки даються суворо за приписом… Я добрий, пані, але коли ви не вбережете мені сина, горе ляже вам на голову…
— Я згодна! — мовила вона, не відводячи погляду від його гострих і пронизливих очей. — Тоді ви заведете мене в підвали і застрелите, як собаку…
Вони говорили по-французьки, але граф кинув занепокоєний погляд на годувальницю. Він видимо спохмурнів.
— Що ви знаєте про підвали? — спитав тихо.
— О пане, — сказала графиня, визивно всміхаючись. — Хіба не так буває в усіх авантюрних романах?
— Ми про це ще побалакаємо, — мовив уже мирніше граф. — Сьогодні я поїду в свої херсонські маєтки. На два дні. Повернувшись, ми вирішимо спільно: давати ці ліки дитині чи ні. Коли бажаєте, закличемо лікаря й порадимося, я так само не ворог нашому нащадку, як і ви. Гадаю, тут у нас не буде суперечок…
— Була б щаслива, пане! — сказала, викликаючи на обличчя усміх, графиня. — Щиро зворушена виявом ваших батьківських почуттів…
Ще дивився на неї згори вниз з тим-таки прижмурцем.
— Чи не лукавите, пані? — спитав зимно.
— Де б я посміла! — майже вигукнула графиня.
— Авжеж, — сказав граф і, різко повернувшись, потупав коридором геть…
Після того події розгорталися досить стрімко. Граф виїхав у херсонські маєтки ополудні. Через кілька годин по тому прискакав нарочний від генерал-губернатора Бібікова, який попросив доповісти про себе графині. Через мамку графиня поширила чутку, що гонець сповістив про хворобу її матері. Нарочного відразу ж було відправлено в Брацлав, він мав наказ генерал-губернатора приготувати екіпаж для нагальної потреби. Під вечір, пополуднувавши, графиня наказала запрягти найвигіднішу карету, щоб покатати сина. В кареті помістилася й мамка — вони звільна поїхали по дорозі на Брацлав. Заступник головного управителя — сам управитель був у Петербурзі — благодушно подивився на те з вікна, ще й рукою помахав; був певний, що за якусь годину карета повернеться, адже такі катання учинялися не раз. Він не дістав від графа вказівки стерегти графиню, а мав тільки за нею стежити. Він і стежив, не відчуваючи, що це початок великого заколоту в маєтку, де він прожив спокійне життя.