— Der Sohn? — запитав я.
— Nein. Die Tochter.
Далі він заговорив російською, пояснив, що був він за перекладача в дивізії, допомагав допитувати полонених червоноармійців і, між іншим, багатьох вдалося врятувати.
— І відправляли на підземні заводи до рейху.
— Не брешеш?
— Присягаюся... Клянуся Леопольдою і моєю донечкою, товаришу...
— Моє прізвище Наумець.
— Товаришу Наумець.
— Що ж, ще раз вітаю, нехай здоровенька росте. Дор-фман переступав з ноги на ногу.
— Мені можна відлучитися на хутір за молоком?
— Що?
— Нижче на плато є доріжка. Там, — підняв угору ру-кум, — є хутір. Куплю молока, олії, борошна. — Він показав золотого кишенькового годинника.
— Попадешся — уб'ють.
— Я буду обережний.
— Дай подумати. Я такої оказії не передбачав.
Фріц кивнув на породіллю і благально подивився мені в очі.
— Дай подумати, — повторив я і вийшов до полонених.
А чому він не пошле на хутір стару?
І раптом я побачив милиці на її колінах. Стало соромно. Але чому?
Хіба я знав, що вона — каліка? — запитав я себе як класичний совок.
— А коли Фріц не вернеться?
І знову охопив сором. Адже не покине він вмирати з голоду жінку з щойно народженою дитиною! "А якщо приведе фашистів?"
Ні! Він же не подався з бундесвер і вця ми у відступ. Треба його попередити, щоб переодягся у цивільне, і дати йому полковникового револьвера.
У мене виникла підозра, що на другому поверсі божниці щось приховують. Можливо, навіть зброю. Обов'язково треба туди забратися і перевірити, що там зберігають. Бо не може пустувати весь другий поверх, а використовують і опалюють величезну стодолу на першому. Правда, я ніде не бачив сходів нагору. Може, вони у середній вежі, де немає димоходів. Крім того, з неї є вихід на дах будівлі. Звідтіль повинен відкриватися вид на всю Фріцову долину.
Я програю свій сценарій наступних кроків з багатьма "а що, як?" і "а що, коли? ' А треба вчинити найпростіше: усім командою перебратися на другий поверх і встановити спостереження за долиною. Цю схему мені підказує розвідницька інтуїція. Треба перебратися негайно, винести солому, на якій спимо, а залу підмести і повісити перед входом вивіску "Тиф".
Дивно, що моїм полоненим нікуди не треба. Сплять як убиті. Навіть глухоніма ходила до вітру.
Виявляється, як у кожному нормальному проборстві, туалети влаштовано в підземеллі, їх промивають струменем джерельної води, весь непотріб виводять трубою в річку. Вода різко пахне сірководнем і до вжитку не годиться. Питну воду беруть з колодязя, перед яким стоїть кам'яний стік, — тут, мабуть, відправляли святохрещення.
Я вперше помічаю вибиті в скелі сходи, вони ведуть гвинтом на муровану з паленої цегли арку, з арки можна добратися на галереї другого поверху. Але я не відмовляюся від думки, що такі ж сходи мають бути в середній башті корпусу, отже, непомітно втекти звідси не так уже складно. Принаймні ховатися можна, бо на воєнному тракті рух, відступають якісь "хвости" з Яссько-Кишинів-ського оточення. І час від часу в супроводі "мессер-шмідтів" трійками пролітають через неоо каньйону спарені з планерами чорні транспортні літаки. Та я не тільки німців боюся. Я боюся, що розлютовані червоноармійці розстріляють полонених, а мене поведуть на фронт. З нашого розвідбату лишилося троє контужених недобитків, там люди потрібні. Майор Остапенко, начальник штабу дивізії, відрядив мене в тил із милосердя.
* * *
Таким чином, поступово, як солдатик в окопчику, я обростаю надійними орієнтирами, тепер, як хом'ячок, буду обкладатися припасами. Фріц приніс із хутора торбу продуктів, у нього не взяли золотого годинника. Хитрий німець вирішив мене випробувати.
— Там переховуються такі ж, як ми, дезертири.
Я окидаю його проникливим поглядом, але він анітрохи не знічується.
— Ти і мене причисляєш до дезертирів? Фріц знизує плечима.
— Мені і вас досита, — байдуже мовлю я. — Вважай, що я про них не чув, не знаю.
— Але всі вони переодяглися в цивільне, — уточнює полонений.
— Тим паче вони мені до самої задниці, — спльовую я. Фріц ще раз знизує плечима і розкладає в ніші вікна
принесені пожитки. Трилітрова банка молока, сало, рисові консерви з яловичиною, пресовані хлібці, торбинка пшона, цигарки. Небагато, але досить пристойно. Нарешті Фріц видобуває з мішка гумову флягу самогону, сміється, наморщивши носа.
— Обмиємо твою хрещеницю?
— Підлизуєшся?
— Анікраплі, — він щиро ображається.
— Пробач, — кажу я. — Розумієш, багатозначна ситуація.
— Розумію...
— Де ти працював до війни?
— На власному городі. Тримав качок, курей, корів, пару коней. Варив повидло, вирощував жито і картоплю, виплавляв сир, вудив сало і ковбаси... Займався господарством... Ти, мабуть, не уявляєш собі, бо був колгоспником, де все не твоє.
— Що там в тебе в гаражах?
— Трактор, сівалки, смердючий пікап, дизель з генератором...
— Так-так, — кажу я. — Був господарем.
— Порівняно з хутірськими — бідак. Жуков, кажуть, обіцяв вам ліквідувати колгоспи, якщо візьмете Берлін.
— Кажуть...
— Вам треба вбити Сталіна.
— Мовчи, дурню. Віднеси жінці молоко.
Фріц мовби сприймає мене за манекена, а про себе каже:
— За поворотом дорога завалена, а за завалом — ваші. Взвод чи й більше... Нас перестріляють.
Подумавши, з притиском наказую:
— Переодягнися в яке-небудь лахміття. Я ж тобі вже велів... А ти на хутір — у вошивій шинельці. Уб'ють! Переодягнися, лишайся внизу, а нас проведи нагору,— тикаю пальцем у стелю.
— А снідати г
— Давай вип'ємо поки що.
Фріц відносить до ванькирика банку з молоком і пресований хлібець, вернувшись, відкриває консерву і наливає в кварти. Запах тушеної яловичини розбуджує полонених. Перечухавшись, вони шикуються перед виходом.
Я жестом велю Фріцові показати полоненим туалети. Питаю:
— Не повтікають? Віддай револьвера. Він простягає кобуру з поясом. Каже: