Три хрести

Сторінка 24 з 31

Андріяшик Роман

— З цього вечора призначаю постійне чергування на першому поверсі, біля камінів. Зі зброєю. Довкола шастають мародери. Цю ніч чергують Назарій і Ранко Селі-мович.

Серба я вперше відзначив увагою. В тридцяті роки він працював у сейсмологічному інституті в Белграді, там його звинуватили в соціалістичній пропаганді и вислали на поселення в Новий Сад, звідки він утік в Трансільванію. Цьому, вирішив я, залишилось тікати самому від себе. Як соціаліст, він не боїться більшовицького полону. В парі з есесівцем чемно відчергують нічку, підтримуючи вогонь в камінах, а завтра оголошу обом подяку, для Назарія це буде "відпущенням гріхів". Ще думаю: подибують мене якісь непередбачливі спонуки. Що б це означало?

— Тут, — продовжую розпорядження, — всі залишаються при зброї, і прошу засинати з готовністю встати, щоб відбити атаку нападника.

— Треба поновити ззовні вивіску "Тиф", — несподівано кидас добру пораду есесівець.

— Дякую, пане хорунжий. Ось на чергуванні і намалюй.

— Слухаю.

— Тсмніг, — додаю я. — Світити не будемо. Відпочивайте.

— Л и карги можна? Внизу?

Ці живчики мадяри теж непередбачувані. Брати-близ-нюки. Мсіушливі, як мишата в кубашці. Золотарі-дан-тисти.

— 11с можна, кажу я з притиском. — Завтра з братом заступаєте хорунжого і Кайзера.

— Вранці? питає один з братів.

— Ввечері. Чергування цілодобове. Все зрозуміло? Тоді відбій. Назарій і ІІетер кладуть до кишені по гранаті й патрон піші, напереваги беруть карабіни й прямують на трасу, іісрсічупаїочи розкарячений кулемет біля входу.

— (ііііс №к:Ы, каже Петер.

— На добраніч! — кидаю я навздогін і звертаюся до поляка Апджея Сікорського: — Вночі, пане хорунжий, перевірте пости.

Поляк мовчки киває головою.

— І Іорядок, думаю вголос. Верта< і і>оі І Іа {арій.

— Міи.му паперу на оголошення.

— М рулонах мапи Австро-Угорської імперії, — кажу я. ІІОСІІІГИ собі запальничкою. Не візьми рейх, Назарію, бо кину 11, на нас каральний корпус.

* * *

Іірнее і Дорфман підгурчав на мотоциклі ще в ранкові присмерки. Коли я збіг на перший поверх, він розмовляв з Наїрицісю у ванькирику. Фріц спав. Я зачув, що вона підсипала йому бичачу дозу заспокійливого.

—— Ти роздобув йому піперидин? — двері до ванькирика лишилися непричинені, і все було чути.

— Так... Ти не передала куті меду? Щось він ледве дихає.

— Ми домовилися з більшовиком, що відвезу Фріца до шпиталю для безпомічних ветеранів.

— А він отак нікому не заважає. Сам просить...

— Стане придурком.

— Він вже ним зробився.

— Може, переїдеш до мене?

— Тоді і його треба забирати.

— Ну й нехай. Житиме у флігелі, Кет догляне...

Я почав підозрівати, що вони давно в змові, навіть близькі, коли почув:

Патриція: "Христинка здоровенька, уся в тебе". Е р н е с т: "А я вже не сподівався народити доню".

— Фріца можна здати згодом, — радилася молодиця.

— Звичайно, я його зі світу не мислю спихати, хоч він був для тебе blauer Vogel. "Синій птах", символ щастя.

Але ж тут цілий букет підлоти! Фріц має чого розривати серце.

— Я боюся, що сама звикну до барбітурів, — хихикнула Патриція. — Якось він тяжко стогнав, я попробувала, а тоді захотілося ще і ще... Якби не годувати нашу маленьку... Так солодко стає. Кудись пливеш... Ніби сон уві сні.

— Молодий сон, — кумгикнув сміхом Ернест. — Не псуй мені принцесу. Фріца в дитинстві занапастили маковим молочком — бачиш, як організм вимагає. Це недуга на все життя. Недуга, яка вкорочує віку на добру половину або й більше. А ще стає прокляттям родини. Ти ж бачиш, як нервує, як скаженіє, коли йому не підлити порошків... Гості не вибираються?

— Смердять під дахом. Встановили вартування. Пішли до вітру.

Я відступив до каміна. Пстер з Назарієм внесли полін, тихо склали біля вхідних дверей.

— Поляк навідувався вночі? — запитав я. Назарій скривив гримасу:

— Посилаєш на перевірку?

— Ти наче в армії не служив, — відказав я з невинністю школярика. — Солдатські грища, Назарію. — Комплекси казарми.

— Там хто? Ернест?

— Бачиш он: самогоночки підкинув, братову провідав.

— У двір не заганяє мотоцикла. Видно, ненадовго.

— Забиратиме Фріца.

— Куди його, нещасного, тягати! Хто буде з-під нього виносити! У шпиталі піділлють отрути, там швидко спекаються від цього реву на... Мені можна трохи прилягти?

— Вдень чергуйтеся. Хто вам забороняє.

— Піду на годину в солому.

— Підстели на плитку двері. Навіщо ці столи?

— Як завжди, твоя правда.

— Фріца споюють психотропними порошками, — обережно повідомив я. — Взагалі, ця родина виставляється цікавим боком.

— Я давно це помітив, — стенув плечима Назарій, — тепер у них групове кохання.

— В тебе злочинна уява, чоловіче.

— Думай що хочеш... Якщо ти настільки сліпий...

— Гаразд, іди поспи.

* * *

Пополудні залізницею на тому боці продзвеніла моторна дрезина з солдатами. Забутий каньйон став оживати. Перебравши всі "за" і "проти", ми вимостили ковдрами коляску мотоцикла, і Ернест вирушив на плато. Надвечір забрав Патрицію з немовлям.

— Тепер йому запросто направити сюди загін нацистів,— зміркував Назарій. — Я цим німакам не вірю, як шолудивим псам.

— Не каркай, бо накличеш. У тебе злий язик.

— Злий язик! Злочинне мислення! Кривава уява! — обурився Назарій. — Чого ти присікуєшся? І лиш до мене. Справді, дурні українці. Я на тебе лихого слова ще не сказав після того, як ми поговорили на щирість. Заприятелювали.

— Заспокойся, Назарію, — майже прохально мовив я. — Мене пересмикнуло, що коли пильніше придивишся до цих людей-тварюк, то не вибереш, кому співчувати.

— Грішен світ, — коротко відказав Назарій.

— А це стезя до безконфліктного животіння. Моя хата скраю. "Хай живе Сталін! "Es lebe Adolf Hitler!" Стадо сите, карбує крок під труби, стріляє у ворога, танцює на площах.