Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.
— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. "Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, — гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести".
— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.
— А це нащо? — кажу я.
— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.
— Да я, — кажу, — зафасував7 два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати — узяв. "За два леви, — думаю я собі, — куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові8 тонкому та широкому".
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не студінь, ні! аж око в'яне.
VII
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. "Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу". А тут мені так і позіваєсь! "Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну". Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. "Це я змерз", — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?
— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
— А це, — кажу, — як я тут зайшов?
— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
— Боже, милий боже!..
— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, — не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такіто люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе9, є?
— Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
— Є й лист, — каже, — я находив.
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся10.
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
— А що, — каже, — як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому!
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.
IX
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата учора тиждень ховали, — та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я, — каже, — не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
— А ви ж звідкіля?
— Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже — в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
— У наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Х
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!