Задкуючи, мамонт одступив у ліс, повернувся, побіг: він уже напевно знав, що то таке. Домчав до табуна, подав коротку тривожну команду, швидко пішов уперед. Весь табун слухняно рухався за ним, збившись У гурт, матері підштовхували лобами і хоботами молодняк, а дорослі самці замикали колону — на той випадок, коли треба буде оборонятися. Швидко нісся поміж деревами табун. Довкола не лунало жодного звуку, окрім дружного тупоту, та нараз позаду розглігся нервовий гавкіт. Одинокий той гавкіт враз підхопили інші собаки — весь ліс вибухнув гавкотом, і старий мамонт зрозумів, що чотириногі істоти напали на їхній слід і тепер не одстануть. Він побіг ще хуткіше, але мамонтенята, вибившись швидко із сил, почали приставати, і врешті табун зупинився.
Вищали зморені малюки, стривожено озивалися самки. А дорослі мамонти вже підходили до свого вожака, ставали з ним поруч — грізними бивнями в бік лісу, звідки наростав, наближаючись, шум погоні.
Тоді старий мамонт розділив свій табун: мамонтенята, самиці і більшість дорослих самців продовжили втечу, а вожак із двома найбільшими мамонтами лишився на місці. Нашорошивши вуха, витягнувши напружені, мов струни, хоботи, непорушно стояли мамонти, лише маленькі очі їхні розгоралися люттю.
Ось з-поза дерев викотилася собача лавина, а за нею появилися й люди. Розмахуючи палицями й дрюками, з галасом бігли вони за собаками, що слалися над самою землею, охоплені мисливським азартом.
Мамонти засурмили і, піднявши хоботи, кинулися на ворогів. Вони бігли плече в плече, наставивши грізні бивні, а хоботи їхні звивалися, як гігантські гадюки. Все ближче і ближче сходилися вони з рудою собачою лавою, і старий мамонт вже опустив хобот, щоб ухопити найбільшого пса, який мчав попереду, але той метнувся набік, і собаки розсипалися віялом, обтікаючи мамонтів. Вони наскакували з усіх боків, металися майже під ногами у велетнів, в’юнкі й невловимі, а за ними наближалися, розмахуючи палицями й дрюками, мисливці й щосили кричали. Мамонти весь час кидалися то в один бік, то в другий, але їхні хоботи хапали повітря, а бивні орали землю: ці галасливі й страшенно нахабні істоти й не думали ставати до чесного бою, весь час ухиляючись од зустрічі з розлюченими до краю велетнями. І старий вожак, засурмивши, повернув услід за табуном, що встиг одбігти на безпечну відстань.
Але там було найбільше собак, найгустіше людей. Вони заступали дорогу трьом велетням, наскакуючи на них, мов навіжені, і мамонти врешті-решт повернули в той бік, де прохід був вільний. Швидко й невпинно бігли вони, намагаючись одірватися од погоні, не помічаючи навіть, що люди й собаки, обтікаючи їх то з одного боку, то з другого, гнали їх в одному й тому ж напрямі.
Ось долина закінчилася, попереду виросла висока кам’яна стіна. Гірське плато стрімко обривалося, і лише вузька ущелина прорізувалася в ньому. Старий мамонт зупинився, нервово поводячи хоботом; він одразу ж відчув нову небезпеку. Щось застерігало його не бігти в ущелину, він повернув був ліворуч, але одразу ж наткнувся на живу стіну з собак і людей; кинувся праворуч — те ж саме. Вони були оточені з усіх боків, півколо невмолимо стискалося, лишаючи тільки ущелину. Але саме там і чигала на них найбільша небезпека: старий мамонт відчув це усім тілом.
Він затупцяв на місці, розгублений, і тоді наймолодший самець, не витримавши напруження, метнувся в ущелину. І тільки він у ній зник, як угорі вибухнув страшний ґвалт і донизу з гуркотом, тріском, в хмарах куряви посипалося каміння і дрюччя. Здавалося, що самі гори враз стали обвалюватися, засипаючи вихід з ущелини.
Мамонти позадкували, налякані, а по той бік відчайдушно сурмив наймолодший самець: кликав їх на допомогу. І тоді обидва мамонти метнулися вперед. Вони розтягали хоботами гілля, підважували бивнями каміння, намагаючись визволити з пастки свого товариша, але тут зверху, прямо їм на голови й спини полетіло палаюче гілля.
І мамонти, налякані, одступили перед вогнем. Обпалені, вони повернулися й побігли в долину, тим більше, що вже ніхто не заступав їм дорогу: собаки і люди враз щезли, мов провалившись під землю.
А вгорі, по обидва боки ущелини, з новою силою вибухнув крик — тепер уже крик перемоги, і на мамонта, який потрапив у пастку, густо посипалося важке, гостре каміння…
Кілька днів коло велетенського тулуба тривав кривавий бенкет. Люди й собаки об’їдалися м’ясом так, що не могли навіть рухатись: вони тут же й засинали, з ніг до голови перемазані кров’ю, і тоді хижі птахи, що безперервно кружляли вгорі, уривали й свою долю поживи. А проснувшись, плем’я і зграя знову заходжувалися коло їжі.
Врешті на дні ущелини лишився обгризений ідеально кістяк.
Тоді мисливці відділили череп із бивнями, понесли до печери. Віднині він лежатиме при вході, поруч із черепом шаблезубого тигра, як пересторога усім, хто наважився б підійти до печери: тут живе могутнє плем’я мисливців, переможців шаблезубих тигрів та мамонтів.
І щоразу, як тільки Великий Мисливець ішов на спочинок, перший мисливець ставав на порозі печери. Задоволено й гордо оглядав він широчезну долину, що віднині належала його племені, починав бити себе кулаками в груди. Все сильніше й сильніше, все лункіше й лункіше озивалася грудна порожнина на ті удари — звук котився, здавалося, по всій рівнині, застерігаючи всіх, що в долини є господар. Він бив себе щосили в груди й кричав, і плем’я дружно підхоплювало той крик, і А-ку кричав разом з усіма.
Він був тепер уже справжнім мисливцем і навіть вві сні не розлучався із своєю палицею.
Плем’я поступово обживало долину. Все далі й далі заходили мисливці. Не тільки за дичиною — дичини вистачало й поблизу: їх гнала уперед, манила і кликала цікавість, і вони обстежували все нові й нові мисливські угіддя.
Й А-ку, мабуть, належав до тих, хто найчастіше вирушав у далекі мандри.
Він бродив долиною, од лісу до лісу, від озера до озера, обстежуючи кожен закуток, і його ока не минала жодна деталь: зламана гілка, свіжий слід на землі. А-ку зупинявся, приглядаючись та принюхуючись, ніздрі його аж роздималися, а пальці впиналися в палицю: А-ку давно навчився читати сліди. Він міг би сказати, яка із тварин пройшла отут щойно, молода вона була чи стара, голодна чи сита, здорова чи хвора, збуджена чи спокійна — загострена увага А-ку помічала усе. Він ходив так обережно й безшумно, що міг би підкрастися до найбільш сторожкої тварини й повалити її одним ударом палиці. І хоч така можливість траплялася часто, А-ку рідко вбивав, — лише тоді, коли в ньому просинався голод. Та й то: він міг голодувати багато днів підряд, не втрачаючи сил. Обсмалена сонцем, видублена вітрами шкіра його не боялася ні спеки, ні холоду. Тіло його було із суцільних м’язів, він за цей час ще більше підріс, а в плечах роздався ушир і міг би помірятися силою з першим мисливцем.