Він таки справді радів.
От тепер то я вас добре берегтиму, щоб вам не забажалося відбирати в мене вашого уділу — подумав він собі, а голосно сказав:
— Я вже призначив вам кімнати й службу для вас. Дбати, щоб вам нічого не хибувало, буде Янош Фекете. Щоб ви все мали його під рукою, він таки житиме в кімнатці біля ваших світлиць.
А цього Яноша то ще до приїзду Ростиславичів, покликав був Ярополк до себе і сказав йому:
— Яноше, маєш нагоду заслужити собі в мене на ласку! Тут приїдуть три сини покійного князя Ростислава Володимировича. Ти знаєш, що Червенські городи й Галицька волость належали до їх батька. От я хочу знати, чи не думають вони про відзискання цих волостей. Я тебе назначу їм до прислуг, а ти прислухайся, що вони говоритимуть і з ким сходяться. І про все доноси мені. Служи мені вірно, а я тебе добре винагороджу.
Янош Фекете був мадяр, що втік чомусь із своєї країни і зголосився до служби в князя Ярополка. Князь Ярополк пересвідчився вже нераз, що він йому вірно служив і сповняв усе, чого князь зажадав від нього. І князь у всьому давав йому віру.
— Не по нутру мені цей мадярин, — не видержав Василько, коли вперше побачив його — такий непевний у нього погляд.
— І мені він відразливий! — притакнув Володар. — Та що ж, не годиться зараз із початку противитися дядькові Ярополкові.
— Певно, що так! — признав Васиілько. — Але треба нам Яноша остерігатися.
І остерігалися його всі три, майже нічого при ньому не говорили. Та й скоро пересвідчилися, що він підслухує їх. Раз Рюрик якось раптово відчинив двері кімнати і ударив ними з усієї сили по чолі Яноша.
— Що ти тут робиш? ~ спитав Рюрик гостро.
— Я? Я нічого, загубив тут ножа... — відповів змішаний Янош і відійшов.
Підслухує цей драбуга! — подумав Рюрик. — Та навіщо йому це? Чи не дядько Ярополк приказав...
А Янош лютий був, що так довго вже старається зловити бодай якесь словечко, потрібне йому, та годі. От, тепер ще гуза заробив такого. А князь Ярополк уже нетерпеливиться.
І ще пильніше став підслухувати й підглядати Янош княжичів. Усе дарма! Тоді взявся він на спосіб. Видумував сам усячину і говорив Ярополкові, ніби то він підслухував те, як Ростиславичі говорили між собою.
— Княжич Рюрик говорив із княжичем Володарем, що ти, княже, повинен уже їм звернути їх волості. А Володар казав: "Здається треба буде подумати про спосіб, як їх нам відібрати собі"!
— А бач, чого їм захотілося! — скрикнув князь Ярополк. — Стежи добре за ними, я винагороджу тебе.
Якось прибув до Ярополка Давид Ігоревич, що був теж без уділу, як Ростиславичі.
Він і став намовляти Ростиславичів, щоб разом із ним ішли здобувати Тьмуторокань.
Ні Володар, ні Василько не мали охоти шукати щастя в Тьмуторокані, де їх батько помер зрадливою смертю.
Та Рюрик дався намовити. І обидва вони потайки виїхали з Володимира.
А Янош говорив Ярополкові:
— Княже, вони пішли готовити похід на тебе, я ручу тобі.
Розлютився Ярополк і покликав до себе Володаря й Василька.
— Куди подався Рюрик? — спитав він у них. — Похід на мене готовити?
— Ні дядьку, не на тебе похід готовити, а шукати собі нового уділу в Тьмутороканї, або деінде.
— Чого ж ви з ним не пішли?
— Ми ждемо, аж ти, дядьку, віддаси нам на батьківський уділ.
— Ваш уділ? Цього ніколи не буде! Він мій є і буде. Не думайте навіть про це.
Княжичі не відповіли на ці слова. Тільки з того часу стали справді думати над тим, як відзискати уділ.
— Передусім треба нам звідси тікати, — сказав Василько — тут не діждемося добра. Знаєш, брате, тікаймо в Київ до Вишати. Там порадимося, що нам робити.
І втекли...
Зрадів Вишата, коли побачив своїх вихованців, зрадів і Мирон, що виріс уже на дужого парубійка, товаришами дитячих літ.
А як Володар і Василько оповіли про свої пляни, сказав Вишата:
— Княжичі, я вашому покійному батькові прирік, що опікуватимуся вами, поки не засядете в своїх уділах на княжих стільцях. У мене в перехованні батькове золото й дорогоцінності. Золото за ввесь час не лежало даром, і тепер ваша спадщина вдвоє така, як її залишив вам батько.
— Дякуємо вам, щирий і добрий опікуне наш! — сказали брати разом.
А Вишата говорив далі:
— Буде на що найняти дружину і рушити з нею по свою батьківщину. А коли б і не стало вам це, то я своїх грошей доложу, теє, позичу вам.
Ще раз подякували Володар і Василько вишаті.
А Мирон тоді:
— Княжичі, чи приймете мене до своєї дружини?
Як не стануть Володар і Василько обіймати Мирона:
— Друже наш сердечний, коли ти з нами будеш, то ми певні, що перемога буде наша.
— А я зберу ще всіх товаришів наших молодих літ. Пригадайте, як то ми разом у військо гралися, як ми вас усіх трьох княжичів своїми вождями вибирали. От, тепер то ми зложимо справжнє військо, а ви таки справді нашими вождями, князями нашими будете. Не довго тривало, а вже майже всі колишні товариші князів у їх дружину зголосилися.
Горде й пишне стало військо синів Ростислава Володимировича, хоч і невеличке ще.
А як розвинули синій прапор із золотим львом, що був досі на схованці у Вишати, і як залопотів він весело на вітрі, тоді Володар каже до Вишати та до його жінки:
— Опікуне наш щирий і добрий, і ви, паніматко, що були нам замість батька та матері, поблагословіть же нас замість них, щоб нам повелося в поході нашому.
І обидва брати станули навколішках, а Вишата та його жінка благословили їх:
— Нехай вам щастить, княжичі, завсіди й усюди!
І рушило військо раннім ранком у похід. Ясно світило сонечко Боже, весело лопотів шовковий прапор батьківський. Неначе оповідав дружинникам минулу славу бистрокрилого вірла, Ростислава Володимировича, батька трьох вірлят молодих і дужих — Рюрика, Володара та Василька. Неначе говорив їм обидвом: "Як батька вашого вів я до слави й величі, так і вас поведу. Тільки в згоді, в єдності братній живіть й робіть усе!"
Тихо, спокійно рушало військо Києвом раннім ранком, щоб не звертати уваги на себе. Однак як вїхали в ліс дрімучий, не видержали — співати зачали.
І понеслася пісня лісом густим, непроглядним.
В обидвох княжичів якось так легко було на душі.
— Нове життя починаємо, самостійне! — говорив Василько.