Юнак узяв паличку в руки і високо підніс її.
— Ну, пальмо! Подивись і на нашу Шотландію! Тут, правда, часто тумани і далеко холодніше, ніж на твоїй батьківщині, але й тут є багато цікавого. Он бачиш, на обрії найвища в Шотландії гора! А он яке величезне озеро! Вона запам'ятає? — спитав він сміючись Андерсена. •
— Обов'язково,— переконано мовив Андерсен.— І не тільки тумани, гори і озера. Коли ми будемо знову в Італії, вона розповість про людей Шотландії і передасть від них привіт і в Данії, і по дорозі у Франції, і в Швейцарії, і скрізь, де ми будемо. Адже ми й подорожуємо для того, щоб потім розповісти одним про інших щось хороше.
До міста приїхали пізно, і Андерсен ліг спати, а паличка стала в кутку кімнати, як на варті. Вона тільки трохи прихилилась до стінки, щоб теж відпочити після денної прогулянки. Другого дня вони мали вже вирушати додому, в Данію.
А вранці, зовсім рано, їх несподівано розбудив гудок пароплава. До кімнати готелю вбіг той самий юнак, з яким вчора гуляли.
— Швидше! Швидше! Милий Андерсен! Поспішаймо! Пароплав відходить раніше, ніж ми гадали!
Він метушився, хотів допомогти швидше зібратися, але більше заважав, ніж помагав. От він сунув у руки Андерсена валізку, і вони майже бігом поспішили на пристань.
А паличка лишилась стояти в кутку — одна, в чужому домі, в чужій країні, серед чужих людей!
Вона ображено мовчала. Невже Андерсен зовсім забув про неї?
Ні, він згадав, звичайно, згадав, але коли? Вже тоді, коли пароплав відчалював од берега, він поставив свою валізку і помітив, що в руці нема палички!
Він підбіг до борту і закричав:
— Я залишив у номері готелю мою паличку! Будь ласка, передайте її мені в Данію через когось із земляків!
Андерсена проводжало багато людей, знайомих і незнайомих. Усі побачили, що він дуже засмутився, бідний старий. Його висока незграбна постать виглядала зовсім понурою, його великий довгий ніс так сумно опустився, що всім стало його шкода. Адже всі розуміли, що він звик до своєї палички.
— Ах, подумайте, Андерсен забув свою паличку,— передавали один одному на пристані.— Треба якнайшвидше послали її, бо він зажурився, як мала дитина.
— Можна й не чекати, поки хтось їхатиме до Данії,— сказав юнак, який розбудив Андерсена вранці.— Це може бути й нескоро. Я зроблю все далеко швидше!
І він побіг у готель і взяв паличку, яка сумно, але мовчки прихилилась у куточку.
— Завтра, шановна паличко, вирушите ви з першим пароплавом навздогін своєму хазяїнові! — мовив він, прив'язуючи до палички записку. В ній було написано: "Датському поетові Гансу Крістіану Андерсенові", а далі йшов точний маршрут, яким їхав поет.
Але до чого бувають легковажні молоді люди! Паличка, будьте певні, не спала цілу ніч, бо дуже хвилювалась, хоч і трималась, як завжди, струнко і рівно, а юнак? Юнак проспав! Йому треба було вже поспішати на лекції і треба було поспішати на пристань. У розпачі він вибіг на вулицю. Ох! На вулиці майже нікого не було. Якась жінка поспішала на базар, та маленький хлопчик йшов до школи і, мабуть, не дуже квапився, бо заглядав у всі вітрини крамниць.
— Хлопчику,— підбіг до нього юнак,— я бачу, ти розумний і хороший хлопчик, бо ти рано вийшов і у тебе ще є час погуляти. Може, ти пробіжишся на причал і даси ко-му-небудь, хто сідатиме на пароплав, цю паличку?
Хлопчик здивовано глянув на незнайомого.
— Ти, мабуть, дуже любиш казки. Ну, певне, ти читав про олов'яного солдатика?
— Звичайно, читав! — гордо відповів хлопчик.— І я так добре вчуся, що бабуся подарувала мені цілу книжку казок. Там є і про Дюймовочку і про вогниво, але я найбільше люблю про непохитного олов'яного солдатика,— признався він.
— Ти знаєш, усі ці казки написав Андерсен, а це його паличка, я думаю, вона, можливо, теж чарівна, але він забув її у нашому місті, і йому треба якнайскоріше її передати. От ти і віднеси мерщій, до школи ти не запізнишся!
Хлопчик схопив паличку і побіг, побіг! Він так міцно тримав її, що коли б паличка була не з пальми, а, наприклад, з очерету, вона б тріснула. Але вона не сердилась на хлопчика, навпаки, їй було спокійніше у нього, ніж у легковажного юнака. Крім того, хлопчик знав казку про олов'яного солдатика, яку вона чувала безліч разів, бо Андерсен часто розповідав її дітям. Паличка навіть не образилась на хлопчика, коли той, озирнувшись навколо і переконавшись, що ніхто не бачить, сів на неї верхи і пострибав, як на коні, і їй самій навіть здалося на хвильку, що вона не паличка, а бойовий кінь!
На пристані було багато народу, як завжди перед відходом пароплава, і хлопчик спочатку трохи розгубився. Але він був певний, що у нього в руках чарівна паличка, значить, нічого не могло бути страшного, і, головне, ця паличка належить доброму Андерсенові, який знає стільки чудових казок. Андерсен, мабуть, журиться, що вона загинула, і, може, без цієї чарівної палички він не зможе написати нових? І хлопчик сміливо підбіг до трапа, на який саме сходила худенька дівчина у серпанковій хустинці.
— Передайте, будь ласка! — закричав хлопчик, сунув їй паличку і втік — адже пояснити однаково він їй нічого не міг!
— "Гансу Крістіану Андерсену!" —прочитала дівчина, зійшовши на палубу.— Андерсену! Датському поету! От диво!
Худенька дівчина була швачкою, у неї не було батьків, тільки маленькі братик і сестричка. Вона сама мусила годувати сім'ю, і часто їй бувало напереливки. Якось сестричка принесла книжку і прочитала про поневіряння дівчинки Ельзи та її братів і як любов, терпіння і самопожертва сестри перемогли всі нещастя. їй стало тоді легше на серці, їй здалося, що її любов, терпіння теж переможуть усі злигодні. Цю казку вона полюбила найдужче.
"Яка хороша людина написала її,— думала вона,— який добрий цей письменник Андерсен. Він ніби хотів заспокоїти мене і не'дати вмерти надіям".
І от дівчина тримає в руках його паличку. Спочатку вона подумала, що він їде на пароплаві, треба розпитати людей, де він. Вона підійде і мовчки віддасть йому його річ. Але потім вона прочитала записку юнака і зрозуміла, що треба передати паличку за призначенням. їй дуже хотілось щось приписати, якось подякувати Андерсену, але вона не насмілилась і лише ті кілька годин, які їхала, весь час тримала паличку в руках, і паличці здавалось, що її гладять тонкі пальці дівчини, і хоч не були вони дуже ніжними, а всі поколоті голками та шпильками, паличці було тепло від її ласки і стало шкода, коли дівчина на зупинці передавала її веселим студентам, які зійшли з пароплава і сіли в омнібус.