Три бажання (збірка)

Сторінка 81 з 83

Іваненко Оксана

Тато, як завжди, йде мовчки. Він думає — коли б це здійснилося — жили б вони тихо й мирно, він багато б працював, а увечері читав би жінці і Гансу свої улюблені книжки. Хіба він так уже багато хоче? То він колись хотів багато. Він хотів учитися, бути освіченою людиною. Він добре вчився в школі, і-батьки працювали і жили в достатку, але раптом нещастя за нещастям посипалися на них. Раптом здохла корова, упав кінь, згоріла хата, і батько його збожеволів. Про яке вчення можна було думати? Віддали його в науку до шевця.

Але, може, пощастить Гансику? Батько обережно несе під пахвою загорнені в найкращу жінчину хустку черевики — і від них залежить усе.

Маленький Ганс ніби знає, прб що думає тато,— він одгортає з очей свій зелений капелюшок і питає батька:

— І коло хати там садок?

— Так, синку, і садок.

— І в садку кущики найсправдішні, он як тут?

— І кущики.

— І пташки там живі?

— І пташки.

— І зозулі там є? Ку-ку! Ку-ку! — закував Ганс і побіг наперед.

Він навіть не чує втоми, коли вони підходять до замку. У Ганса Крістіана очі робляться великі, і він хапає батька за руку. Він ще ніколи не бачив такого чудового будинку, який височить там на горбочку за великим садом. Це старовинний панський будинок з баштами, з шпилем на даху, оточений глибоким ровом, через який перекинуто міст. Перед будинком висока щогла з Данеброгом на вершечку — датським національним прапорцем, а коло неї ще щогла, перевита запашним хмелем.

Тато всміхається і каже Гансові:

— А взимку замість хмелю прив'яжуть до щогли сніп вівса — щоб і пташкам було що їсти.

— Тут, мабуть, добрі люди живуть,— каже переконано маленький Ганс, обережно переходячи місток.

Йому дуже хочеться зайти в замок — адже там, напевне, все в золоті і сріблі — так, як у казках "Тисяча і одна ніч". І так цікаво подивитися на баронесу — вона, напевне, і дома ходить в оксамитових платтях і перлинах, а її чоловік — в панцирі і латах. Але тато наказує йому посидіти на низенькій лавочці коло дверей кухні, і Ганс слухняно сідає. Нічого, коли вони житимуть на селі,— це ж тут, одразу за садом, він уже пробереться всередину замку, і все там добре-добре огляне і побачить, як танцює пані-баронеса в чарівних черевичках. А зараз і тут цікаво. Такий великий сад з старими височезними деревами і над ними кружляє безліч ворон. Вони кричать: "Кра-кра". Тато казав, що ворони живуть багато-багато років, триста років — це дуже багато, ніякий дідусь і ніяка бабуся стільки не може прожити. Ганс підводить голівку і уважно прислухається до їхньї воронячої, мабуть, дуже розумної, розмови, як раптом чує, що хтось його бере за руку.

— Ходім, Гансику, додому.— Це був тато.

Що таке? В його руках підошви — са^мі підошви від чарівних рожевих черевичків. Ганс здивовано і злякано подивився на тата і на підошви.

— І міряти не схотіла,— гірко всміхнувся тато.— Каже — загинула моя матерія.— Ну, коли так,— кажу я,— хай гинуть і мої підошви,— узяв свій ніж і відрізав підошви. Ходім!

— Значить, ми не переїдемо в хатинку з садком? — тихо спитав хлопчик.

— Ні, синку,— похитав головою тато, і хлопчик побачив на його очах щось вогке, і у самого у нього так залоскотало, залоскотало в носику, він підшморгнув ним, та це не допомогло, бо з його очей теж закапали сльози. Вони швидко мовчки пішли — і тільки ворони щось збуджено і роздратовано кричали своєю воронячою мовою: "Кра-кра".

Мама гірко плакала, і бабуся теж, а сусідка Анна-Лізбе-та лаяла всіх баронів і всіх князів на світі

— Куди вже горобцям з журавлями танцювати! — мовив батько.

Гансик сидів у куточку під розмальованими дверима, ї найбільше шкода було йому чудових рожевих черевичків.

Але, може, ще якось можливо зробити справжні чарівні черевички?!

1940

ПАЛИЧКА КАЗКАРЯ

Уже давно, сто років тому, жив-був старий поет, такий хороший добрий старик, справжній поет. Він умів розповідати цікаві казки, і тому його всі любили — і дорослі і діти.

— Така вже в мене повадка — розповідати,— казав він.

І на що він не погляне — про те й розповість цілу історію: і про квітку, і про чорногуза, і про звичайнісіньку голку. Здавалося, всі речі при ньому оживали і приятелювали з ним, нічого від нього не приховували і довіряли всі свої секрети. Він наче розумів усі мови на світі не тільки людські, а й пташок і тварин. А часто йому мова була й не потрібна: погляне на якогось хлопчика і, не розпитуючи, знає, чого той плаче або радіє.

Інколи можна було подумати, що при ньому все стає чарівним, як і повинно бути в казці.

І от раз люди переконались, що це справді так, і я вам зараз про це розповім.

Звали того казкаря Ганс Крістіан Андерсен, і жив він у маленькій країні Данії. Він дуже любив мандрувати по всіх світах. Просто, як перелітний птах, то на південь поїде, то на північ. Недарма його улюбленими птахами були лелеки.

От якось під час подорожі на півдні в Італії йому подарували тоненьку, але міцну пальмову паличку, і Андерсен так до неї звик, що ніколи з нею не розлучався в своїх мандрах. Мабуть, через це паличка трималась завжди струнко і досить самовпевнено. По-перше, вона була з такого прекрасного дерева — пальми, яке виросло в країні, де ніколи не буває зими, по-друге, вона стільки мандрувала, та ще й в руці казкаря. Адже це вона допомагала йому ходити по горах, вона підтримувала його, коли він трохи зморювався, і взагалі паличка була певна, що без неї старому було б просто нудно, бо коли Андерсен гуляв сам, без товариства, він часто розмовляв з своєю улюбленою паличкою.

Паличка завжди мовчала, в цьому теж була певна гордість, але що знала, те знала.

І уявіть собі, яка трапилась колись неприємність,— і саме під час мандрів, далеко від батьківщини палички — Італії, далеко від батьківщини Андерсена — Данії.

Вони подорожували до Шотландії, як завжди, вдвох. Якось Андерсен з своєю паличкою їхав степом у товаристві однієї привітної і люб'язної родини.

— Яка хороша паличка! — сказав юнак, молодший серед усіх. Він сидів поряд з Андерсеном і з захопленням дивився на нього.

— О, моя паличка могла б багато розповісти! — засміявся Андерсен, примруживши невеличкі добрі очі.— Сама вона з пальмового деревця, родом з Неаполя, з Італії, і вже багато років мандрує зі мною.