Всі первачки до кінця уроку сиділи уважні, серйозні, і коли Ніна Олександрівна спитала: може, хто хоче якийсь віршик прочитати, тільки хай не кричить, а тихенько підніме руку,— всі попіднімали руки, і Олечка прочитала:
Светит солнце ясное В небе голубом. О великом Ленине Песню мы поем.
Дуже було шкода, що продзвенів дзвоник; але ніхто не схопився з місця. Всі дивилися на Ніну Олександрівну, а вона раптом так ласкаво усміхнулася і сказала:
"*•■— Я певна, що всі ви добре вчитиметеся і будете скоро жовтенятами, а потім піонерами. І знаєте що? Хай кожен з вас хоч одну хвилиночку посидить на тій парті, де сидів Володя Ульянов, і щоб кожен з вас пам'ятав, що він почав тут учитися. Тільки не шуміть, не поспішайте, всі по черзі, по порядку.
І кожен з учнів хлопчики і дівчатка — посиділи на тій парті. Всі були як на святі, навіть Женя не базікав і нікому не заважав, а сидів свою хвилинку дуже серйоз-і ний, як дорослий.
Він, мабуть, думав так само, як і Оля, як кожні хлопчик і дівчинка, які сиділи тут, що треба дуже добре вчитися, щоб і атестат тут же одержати. Хоча це й буде лише через десять років!
1976 *
НОВОРІЧНА ЯЛИНКА
Те, про що розповім, діялось дуже-дуже давно.
У Симбірську, місті над Волгою, взимку завжди холодно. А то трапилась якась особливо люта зима з вітрами, заметілями, що нагрібали кучугури снігу по всьому місту — на вулицях, на центральній площі. А що вже казати про околиці, про степові та лісові шляхи!
Залізниць було тоді зовсім мало, а про літаки мріяли лише поодинокі вчені. Люди їздили кіньми, і невідомо^ коли було важче — чи в непролазну грязюку їхати, чи в такий буран, що знявся над Волгою!
Та однаково батько, Ілля Миколайович Ульянов, поїхав. Одяг поверх шуби ще й кожуха, надягнув теплі рукавиці* хутряну шапку, а мама замотала його поверх шапки башликом. Попрощався з дітьми, сів у сани. Зарипіли полозки. Мама довго дивилася у вікно, махала рукою на щасливу путь.
. — Ой лишенько,— зітхнула няня, не відриваючись >від свого клопоту: завжди в руках щось було — чи панчішок в'язала, чи когось з маленьких бавила.
— Що поробиш,— мовила мама.— Він же з ревізією поїхав: у кожній школі вчителі чекають нетерпляче його поради, його допомоги. Як уявлю ці школи, наче від усього світу зараз відірвані, немов по очі, по самі віконця снігом заметені! А вчителі — це ж здебільшого молоді дівчата та юнаки, він же їх сам готував та умовляв на села їхати. І скільки шкіл нових при ньому відкрито!
^Правда, сама раніше думала, що менше буде турбот, коли стане чоловік директором народних училищ у Симбірській губернії. Та де там! Сам хоче своїми очима на все глянути: чи добре школи працюють, чи посилають батьки дітей учитися, як учителі живуть; повезе їм нові книги, порадить в усьому.
• ;А коли дома! Хіба є вільна хвилинка? а Минув день, другий. Мама частіше замислювалась, все робила мовчки. Зупинялась коло вікна, а за вікном така завірюха!
А няня наче думки її читала.
-■— Ох-ох-ох, що правда — то правда.
Старші діти — Аня і Саша — перезирнулися. Звичайно, мама зараз хвилюється, тільки нічого не каже. У їхньої мами стільки діла, хвилювань та турбот про всю сім'ю! Добре, що вони, Саша й Аня, вже в старших класах гімназії, Саша мріє про університет, а Анна про жіночі курси в столиці. За Сашею на чотири роки молодший іде Володя. Як і старші, він вчиться блискуче і в усьому намагається наслідувати Сашу, хоч йому зараз тільки десятий рік. На рік менша за нього — Олечка, а то вже малеча — Дмит-рик і Маняша. Он Маняша знову на руки до няні тягнеться.
— Володя перехоплює погляд Саші і розуміє його. Мама непокоїться: адже тато вирушив у таку негоду! Треба швидше закінчити уроки і побути всім укупі. І, не змовляючись, старші й середні, швидко упоравшись з уроками, збираються у великій кімнаті, де стоїть рояль. Велика — це відносно велика. Хоча в цьому будинку на Московській вулиці кімнат на двох поверхах багато, але ж усі вони малесенькі або прохідні, як у Володі, де ще й внутрішні сходи відбирають площу. Деякі кімнати просто як закапелочки, але ж кожен має свій куточок, своє місце, і скрізь дуже чисто.
Тільки меншенькі сплять в одній кімнаті. Володя дуже задоволений, що його кімнатка навпроти Сашиної. А поряд з маминою — кімната Ані.
Володя знає: мама нікому не каже, коли хвилюється, коли— втомлюється, але він давно помітив — її дуже заспокоює музика, вона любила грати на роялі, і як її добре слухати!
' Мама сама і дітей вчить грати на роялі. У Володі прекрасний слух, він грає з нею в чотири руки не гірше за дівчаток, але чесно признається, що не може перевершити свою найближчу подружку Оленьку, бо Оленька вже як вирішить щось вивчити, то години сидітиме, а досягне свого!
— Мамо,— звертається до матері Володя,— пограй нам, будь ласка. Ми вже всі уроки повчили.
— Я пограю,— погоджується мати,— але з умовою: потім поспіваєте.
— Ну, таку умову легко виконати,— сміється син.— Правда, Сашо?
У нього з Сашею є улюблена пісня. Сьогодні вони починають її з особливим запалом:
Нелюдимо наше море, День и ночь шумит оно, В голубом его просторе Много жертв погребено.
Старша Аня приєднується до співу, підбігає й Оленька, і її тоненький голосок звучить не менш завзято:
Облака бегут над морем, Крепнет ветер, зыбь черней, Будет буря! Мы поспорим И поборемся мы с ней!
— Ач, розспівалися! — заходить няня.— А може, вечеряти вже час? Малечу вже вкладати треба.
— А що, як тато приїде? — збуджено питає Дмитрик.
— А що, як тато? — повторює маленька Маняша, ще не дуже добре вимовляючи слова.
— Ми тоді розбудимо вас, обов'язково розбудимо! — обіцяє Аня.
— Вже ж скоро Новий рік, а тата нема,— сумно каже Оленька.
— А може без тата наступити Новий рік? — раптом лякається Дмитрик.
— Ні в якому разі,— заспокоює його Володя. Малечу нагодували, відвели до їхньої спаленьки,
а решта лишилася в їдальні за великим столом, за яким не тільки обідали, снідали та вечеряли, а й читали, грали в шаради, слухали татові розповіді. Хлопцям дуже подобалося, що тут на стіні висить велика географічна карта, і вони інколи наче роблять довгі й цікаві мандрівки, вигадуючи ігри з оповіданнями про різні місця і пригоди. Тут в їдальні стоїть мамина швейна машина: мама сама всім шиє, перешиває. Рівномірний легенький стукіт машини інколи уривається: це і їй цікаво послухати хлоп'ячі вигадки, їй тепло на серці, що ростуть такі хороші діти, що така дружна сім'я.