— Ми думаємо,— сказали черевички і гордовито розсунули носочки (лівий — ліворуч, правий — праворуч),— там, куди нас завтра понесуть, а через знайомство з нами переїде і дехто з цієї кімнати,— там, напевне, мебліровка і обладнання далеко краще! Адже коли ми ще були рожевою шовковою матерією і жили в шухляді у самої пані — о! ми багато дечого чули і бачили!
Цим вони хотіли натякнути, що вони зовсім іншого походження, ніж усі ці речі в кімнаті, і хто-хто, а вони вже повернуться туди.
— Не забувайте, хто вас шив,— зашипіло шило, воно було гостре на язик і любило іноді вколоти.— Коли б не батько цього хлопчика і не дехто з його помічників (шило явно думало про себе), ви б не мали такого вигляду, як зараз. А що таке просто матерія — шматок матерії?
— І підошви теж тутешні,— прошепотіли тихо підошви — вони були скромні, не пнулися наперед, і тому шепотіли: — Без підошов не буває черевиків, а нас поставив батько хлопчика.
"Краще б уже танцювали,— подумав Ганс,— вони такі гарненькі, ці черевички, навіщо їм сперечатися? "
— Краще б уже танцювали,— лагідно мовила товста ступа, вона сама любила інколи підтанцьовувати в парі з товкачем.— А завтра — туп-туп — в путь-доріжку, і ми з вами. Я завжди мріяла про сільське життя.
— Так-так, тік-так! — застрибав борнгольський годинник, що висів на стіні.— Ми починаємо музику на честь черевиків і нашого хазяїна. Він зробив їх, і тепер він буде шевцем у самому замку. І ми переїдемо усі з ним. Тік-так — ми починаємо. Кавалери, запрошуйте дам і починайте молінаски — наш старий улюблений датський танець.
— Менует! Менует! — зацокотіли черевички.
Що тут почалося! Усім хотілося танцювати — і стільцям, і старій скрині, на яку переносили батьки вночі Ган-сика, і верстатові, і навіть великому столу, за яким сиділи батько, мати, бабуся і сусідка Анна-Лізбета. Про ляльок-балерин, які вирізав для Ганса тато, нема чого й казати, вони ж були створені для цього!
Дідусь-домовик потрушував білою бородою, ворушив ніжками у м'яких капцях і підморгував Гансику — вони давно приятелювали. Усі так крутилися перед очима, що Гансик заплющив очі — а зовсім не тому, що заснув; і за музикою годинника уже нічого не чув, про що говорили дорослі за столом.
— Ну, що це за дитина, наш Ганс Крістіан,— казала мати батькові,— його й не чути, лежить собі тихесенько, нікому не заважає, ніякої шкоди від нього ніколи!
Батько, завжди зосереджений, мовчазний, усміхався і з любов'ю дивився на ліжко, де міцно спав такий ласкавий, такий ніжний його синочок. Він худенький, слабенький, і хоча батькам він здається найкращим у світі, насправді він некрасивий, маленький Ганс Крістіан. Але у нього такі допитливі розумні очиці, він ніколи не капризує, завжди чимсь зайнятий, навіть з простої цурпалочки може уявити собі найцікавішу іграшку. Коли в домі нема нічого, крім квасолі і хліба, йому цілком байдуже, він їсть їх, як найкращі страви.
Добре було б, коли б справдилися їхні надії.
Сама баронеса з замку дала батькові на пробу пошити шовкові бальні черевички, і коли вони прийдуться до смаку, вона дасть йому в селі, поблизу свого маєтку,— хатинку з садиком, і туди він переїде з своєю невеличкою родиною — дружиною і маленьким Гансом Крістіа-ном — і матиме постійну роботу. Про це і мріють вони сьогодні увечері за столом.
— Він би так поправився там, наш Гансик,— каже мати,— а я — завжди мріяла жити на селі!
—• Коли б тільки черевики припали до смаку! — мовив батько.
— Що ви, що ви, сусіде,— загомоніла, підіймаючи здивовано плечі Анна-Лізбета,— такі черевики! У королівської доньки тільки такі можуть бути, ви мені вже повірте, я немало бачила на своєму віку, ні у кого в цілому Оденсе нема і не було таких черевиків. Що й казати, вам пощастило! Будете там собі, як у гусячому гнізді, розкошувати. Там навіть є пасовисько для корови, коло хати, яку вам дадуть, а корова — це ж для вас буде все. І молоко, і масло, і сметану — все матимете!
Бабуся хитала головою у білому чистенькому чепчику й тихо мовила:
— Дай боже, дай боже, хіба ж такі черевички можуть не сподобатися. Коло хатинки будуть квіти, луки, розцвіте наш Гансик. І я приходитиму щонеділі...
— І завжди буде робота...— зітхнувши, сказав батько.— Ми зможемо Ганса віддати вчитися в гімназію.
— Коло хати я розведу город, не те що тут: висить два ящички, та в них росте цибуля і пастернак — там у мене буде горох, картопля,— мрійно казала мати... і в сотий раз взяла один черевичок в руки, і, подувши на нього, хоч жодної порошинки там не було, так любовно глянула, як дивилася на свого маленького Ганса Крістіана.
— Чарівні! — мовила вона.— Не тільки баронесі, а й справді королівні не соромно такі одягти,— і з гордістю подивилась на дружину — це ж він такі зробив!
* # *
Годинник на ратуші показував тільки шість, а батько з Гансом Крістіаном вже виходили з міських воріт св. Юр-гена.
Тут уже закінчувалось їхнє місто Оденсе. Далі йшли луки, поля, зелені і ніби шовкові від молодого вівса, білі й кучеряві від гречки, такі запашні, привільні, вдалині майорів гай — Богородичин гай, як його звали. Туди ходили гуляти по святах мешканці Оденсе, і Ганс Крістіан з татком часто гуляв, а мати ходила з ними тільки на зелені святки. Вона одягала своє святкове ситцеве брунатне в дрібних квіточках плаття і здавалося Гансові красунею. Мати приносила завжди з лісу березове гілля і клечала ним кімнатку. Тільки частіше ніж раз на рік їй ніколи було одірватися від роботи. Вона варила, шила, ходила на поденну, а у вільну хвилину прибирала і чепурила кімнатку. У них було чистенько і затишно, хоча вони й жили коло самісінького горища. От тепер, коли вони житимуть на селі, у них завжди будуть у хаті квіти і зелень...
...Ганс підстрибує, немов горобчик, і, немов горобчик, щось наспівує — щось таке, що йому одному зрозуміло. Коли йому весело, він завжди наспівує,— а йому майже завжди весело і радісно. От світить сонце — як добре. Пташки співають — як добре! Он повзе равлик до великого лопушиного листа — ну, що може бути краще? Ой, скільки лопуху росте в рівчаку край дороги! Найбільше листя на світі — це, звичайно, листя лопуха і з нього усе можна зробити — і фартушок, і зонтик, і навіть накидку, як у рицарів, про яких читав тато якось увечері. Зараз Ганс зірве найбільший з листків — їх так багато тут, вони ніколи не ростуть поодинці, а тільки в товаристві — і зробить собі капелюшок. Ну, хіба не чудовий капелюшок вийшов?