Але працювати їм доводилось багато. І у них у всіх, крім рожевенького Каленика, був не менш зморений і сонний вигляд, ніж у решти хлопців.
За "вовка" читав, звичайно, Дмитро. Наш Дмитро. Наш — бо він довгий час жив у нас на Різницькій.
Я пам'ятаю, як з'явився Дмитро. Це було влітку. Мамі передали, що на кухні її чекає якась тітка з хлопцем. Тільки мама вийшла, а я слідом за нею, тітка почала кланятися в ноги і тоненько плакати.
— Матінко, рідна, ні батька у нього, ні матері, та зробіть вже милість божу. Привела його до приюту, а там, кажуть, місць нема, на літо не приймають, кажуть, до осені чекайте! А куди я його діну? У самої шестеро, хоч би їх переполовинило, хоч з моста та в воду! Двадцять верстов пішки йшла...— І раптом, змінивши тоненький голос на густий спокійний, сказала, ніби між іншим, але показуючи, що вона знає хороший тон: — Митько, підбери соплі!..
І знову тоненько, хитаючи головою і витираючи сльози краєчком чорної з вилинялими квітками хустки, продовжувала благати маму влаштувати хлопця в притулок.
— Проси ж, шибенику,— знову змінила вона тон, штовхнувши племінника.
Митько, хлопець років одинадцяти, босий і замурзаний, стояв, чухаючи одну ногу другою, і трохи байдуже, трохи хитрувато поглядав жвавими очима на маму, на мене, на куховарку Марфушу, на стіл, де стояла миска з борщем. Він спокійнісінько витер пальцем ніс, глянув ще раз на мене і засміявся. А тітка хлипала, і на неї було жалко дивитися. Мама не могла терпіти ані сліз, ані жалібних сцен, і я вже знала, чим це закінчиться.
— Не плачте, тьотю,— мовила мама.— Сідайте з хлопцем, пообідайте, а ми щось вигадаємо. Марфушо, серденько, нагодуй їх.
А сама пішла і тихенько постукала в кабінет до батька.
— Митю,— сказала вона тихенько,— там хлопця з Кар-лівки привели, круглий сирота, а в "Трудолюбії" місць нема зараз, просять, щоб у себе залишили. Може, поки що улітку хай у папаші поживе, садок чиститиме, звикне трохи, як ти думаєш?
Це було все "для проформи". Батько добре знав: що б він не думав, мама, незважаючи на свій тихий прохаючий тон, зробить по-своєму. І він уже звик до того, що в домі з'являлися, жили цілими місяцями якісь діти, якісь юнаки, дівчата. Всі вони звали його дядею Митею, він їх усіх плутав і ніяк не міг розібрати, де племінники, де діти якогось чотириюрідного брата — сільського вчителя, де учні, де незчисленні мамині хрещеники й хрещениці. З його боку була тільки одна вимога — тоді, коли він працює в своєму кабінеті — пише фейлетони або править гранки,— у вітальню, яка поряд, щоб ніхто не заходив, а в їдальні, яка поряд з вітальнею, щоб говорили пошепки, а по обіді, коли він спить, не дуже галасували в саду і не дражнили собак. Тому слова "дядя Митя працює" або "дядя Митя спить" набирали магічного значення.
І так Дмитро залишився у нас. Він жив у флігельку нашого дідуся, бігав по гранки в редакцію, чистив з дідусем садок, наловчився так грати в крокет, що за кілька ходів ставав "розбійником" і безжалісно заганяв мої і Шурчині шари, чудово виконував ролі дядьків у наших хатніх виставах, дражнив мене, як і всі, "кирпою", завжди був веселий, добродушний, хитрий — взагалі акліматизувався і почував себе як дома. Усім нам шкода було, коли восени він переселився в "Трудолюбіє", та й йому там прийшлося не солодко. Він з такою охотою прибігав з яким-небудь дорученням від мами до бабусі, а я завжди власноручно шила і надписувала йому зошити. Йому дуже полюбилися наші хатні вистави, і він з особливим ентузіазмом готувався до ялинки.
Так от Митько своїм тринадцятирічним басом говорив за вовка:
— Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій?
А Каленик жалібно і смирно відповідав:
— Ні, паночку, водиці я не сколотив!
Виходило дуже добре! Мама була задоволена.
— Ну, хлопці, дивіться мені! У нас сама губернаторша на ялинці буде!
Губернаторша! Навіть у мене і Шурки перехоплювало дихання.
Ми з Шуркою малювали програмки, а Боря каліграфічно, без єдиної помилки, як друкував, переписував їх.
Але треба було потурбуватися не тільки про програму і про саму ялинку. Мама забігала до Парасковії Федорівни і прохала, ніби це була її особиста справа:
— Кумонько-голубонько, ви ж постарайтесь, я в боргу, ви знаєте, не лишуся. Усі ж будуть, ви вже для мене...
— Та що ви, кумушко! — хвилювалася Парасковія Федорівна.— Хіба я не знаю, хіба ви для себе клопочетесь? Ми ж коло вас, як у Христа за пазухою, та чи віддячить хтось вам!
— А чи чуєте...— махала рукою мама.
Кажуть, що у товстих і добрих жінок завжди тісто особливо добре, і пироги найкращі, і все зробити і зварити вони вміють до смаку. А Парасковія Федорівна була така товста, лагідна, що завжди мені здавалося, ніби єдиним її бажанням було всіх нагодувати. Кулінарка вона була надзвичайна, тому всякі тонкі закуски, фарші, здоби, печиво для почесних гостей були на її руках.
День цих великих заготівель ми з Шуркою завжди проводили у них. Як там чудово пахло і скільки смачних речей нам перепадало "на пробу"!
Напередодні ялинки мама хвилювалася не менше, ніж перед щорічними іспитами.
А випускний іспит в "Трудолюбії" — це неабищо. Мама знала, що справа не тільки в знаннях, а треба ще й показати "товар лицем", бо від цього залежить дальша доля її учнів, що, звичайно, мало обходило пана, який байдуже їх всіх пустив би в наймити. Трудолюбці гаряче готувалися. Крім знань, які справді були потрібні, скільки ще треба було вивчити нісенітниці, і у мами був цілий список каверзних питань, які любили задавати екзаменатори: що легше — пуд пуху чи пуд заліза, скільки голубів було в Ноєвому ковчезі та інші.
Увечері, прийшовши додому, мама радилася з бабусею.
— Торік ми піднесли посох,— роздумливо казала мама, підперши голову руками.— Він був дуже зворушений, цей довгогривий. А що ж тепер?
— Ліда, бійся бога,— бентежилась бабуся.— Такі слова про пастиря свого!..
— А,— махала мама рукою,— всі вони одним миром мазані. Ти краще скажи, що, як повезти корзину з нашої майстерні, хлопці щось напишуть і квіти туди поставлять. Що, добре буде?
— Це найкраще! — стрибала я.— Це краще, ніж посох. Квіти йшли вибирати з бабусею, на це вона була спеціаліст.