А тато? От тато, напевне, мерзне! Як тато йшов на роботу, він часто, сміючися, казав: "Серьожка, дай Михея, хай хоч Михей мене погріє!" І Серьожка з великим задоволенням совав Михея у маленьку кишеньку на піджаці.
Коли б мамині листи не повернулися назад і вони знали, де тато, вони б надіслали ту посилку, що мама давно-давно наготувала. Там справді є трошки цукерок і тютюну і деякі теплі речі, а в куточок ящика Серьожа міг би посадити і Михея. От би зрадів тато!
— Ти подумай, Михей,— шепоче захоплено Серьожа,— ти б поїхав до тата, ти з ним би у розвідку ходив, і йому було б не так сумно за нами, а потім ти б приїхав з ним. Звичайно, мені буде скучно без тебе, але ж ти подумай, як там татові самому!
Серьожа уявляє собі, як тато розгортає посилку і знаходить там Михея,— і сам голосно сміється.
Але ж тато з того часу, як вони тут, нічого, нічого не пише. І мама вже і не дивиться у поштову скриньку, так тільки скоса гляне і швидко проходить мимо.
— Мамо, а посилку ми татові швидко надішлемо? — якось не витримує і питає Серьожа.
— Так, так, швидко, от я ще тільки рукавиці пошию і покладу туди.
І Серьожа вірить, що це справді тільки через рукавиці. У куточку він підморгує Михею і каже:
— І ти, Михей, поїдеш. Ти старий танкіст, їдь бити фашистів!
Але минають дні, а посилка все стоїть на шафі. Якось увечері до них заходить сусідка, Ніна Федорівна. Вона каже мамі:
— Ви знаєте, ми готуємо новорічні подарунки бійцям на фронт, я знаю, що ви приїхали і у вас мало речей, але, може, і ви надішлете щось?
Мама трохи блідне, але спокійно мовить:
— Звичайно, пошлю. Я наготувала посилку чоловікові на фронт, але вже чотири місяці від нього нема звістки. Я пошлю цю посилку бійцю Червоної Армії — хіба не однаково? Може, мій чоловік одержить теж від когось. Правда, Серьожа, ми віддамо цю посилку?
— Звичайно, віддамо,— серйозно каже Серьожа. Мама хоче дістати посилку з шафи.
— Ні,— кііже Ніна Федорівна,— ви тоді вже від себе і посилайте, напишіть листа, а я віднесу разом з нашою колективною.
Вона міцно тисне руку мамі і гладить по голові Серьожу, але Серьожа вивертається. Тато теж одержить посилку від когось! Чого ж його, Серьожу, жаліти!
Яка люба мама, вона нічого зайвого не каже, вона знімає посилку з шафи, дає Серьожі аркуш паперу і пропонує:
— Замість тата ми пошлемо його товаришу. Це однаково. Я піду принесу ще конвертів і паперу, і теж вкладемо в посилку.
Вона виходить.
Серьожа зосереджено насуплює брівки — і раптом згадує:
— А Михей? Чи треба й Михея тепер посилати, як він завжди мріяв? Як же посилка поїде без Михея?
Він бере Михея на руки,— у нього така кирпата, смішна, добра морда, у цього Михея,— з ним шкода розлучатися... Але ж Серьожі хочеться послати найкраще, що є у нього. Це ж замість тата, а хіба татові він пошкодував би Михея?
Обережно загортає він Михея в папірець і ховає в куточок фанерної скриньки, а сам сідає писати великими рівними літерами:
"Любий боєць! Ми не знаємо, де наш тато, і посилаємо посилку тобі на Новий рік. І я посилаю тобі Михея, щоб тобі було веселіше. І тато, і ти бийте фашистів, і ми тоді повернемося додому. А зараз ми у Свердловську. Напиши мені і мамі. Серьожа".
* * *
Маму викликали чомусь у військкомат. Серьожа сидів, дивився у вікно й розмовляв сам з собою:
— А Михей почав стріляти з кулемета, а фашисти падають, падають...
І раптом в кімнату вбігла мама, а за нею Ніна Федорівна і ще одна сусідка. Мама схопила Серьожу на руки і заплакала, і засміялася.
— Лист! Серьожка, лист від тата! Через твого Михея він нас знайшов.
Лист був великий, але його мама прочитала увесь Серьожі потім, увечері, хоча Серьожа і не все зрозумів. А сусідкам вона прочитала зараз трошки-трошки і читала кілька разів, так що Серьожа знав цей шматок слово в слово:
"Ми зустрілися з групою наших розвідників і разом влаштувалися на ночівлю. Один молодий боєць, Андрій, роздягаючись, каже:
— А ви знаєте, товариші, з чим я тепер не розлучаюся, дивіться! — І виймає з кишені — я дивлюсь і бачу малого ведмедика, такого, як у Серьожки Михей.— Звідки у вас цей Михей? — питаю я.— А звідки ви знаєте, що це Михей? — здивувався він.— Це мені хлопчик Серьожа в подарунок прислав.— І виймає Серьожин лист. Так я і узнав, де ви, і пишу в Свердловський військкомат — там уже вас знайдуть. А я живий і здоровий, повернуся, коли фашистів усіх до одного переб'єм. Ось тільки з Михеем не знаємо, як бути — чи Андрієві залишити, чи мені собі забрати?"
1942
МОЛОДША СЕСТРИЧКА
Паровоз зупинився біля їхнього вагона і загудів. Орися прокинулась. їй здалося, що знову над їхнім селом з літаків кидають бомби. Вона покликала:
— Мамо!
Але ніхто не відповів.
— Мамо! — вже голосніше гукнула вона і підвелася. Ні, нікого не було коло неї. Власне, у вагоні було дуже
багато людей. Але ж то все були чужі люди, а мами не було. Вона тихенько заплакала. Коли б була мама, вона б обов'язково озвалася на Орисин плач, але зараз вона не озвалася. Орися згадала, як горіла їхня хата, як вона з мамою бігла лісом, степом, а навколо дзижчали кулі, розривалися бомби, і заплакала голосно-голосно, але паровоз усе гудів, і ніхто не чув, що Орися плаче.
І тільки коли поїзд рушив і відійшов уже далеко від станції, всі почули її плач.
— От мати, не може заспокоїти дитину! — забурмотів старий в окулярах, що сидів у кутку і на всіх цілу дорогу сердився і всіх лякав.
То він згадував, як у нього на очах хлопець з третьої полиці упаь, то як хтось в дорозі захворів. Ну, взагалі, різні неприємності, і Орися його дуже боялася.
— Та розбудіть же цю матір, сама спить, а дитина весь вагон перебудила! — гукнув старий.
Жінки, що сиділи на лаві, заворушилися.
-:т— Чия дитина? Де ж мати?
І тоді виявилося, що Орисиної мами зовсім і в вагоні нема.
.— Та це ж така, знаєте, худенька, молоденька, біля мене сиділа! — заговорила товста, кругла тітка у пухнастій білій хустині.
— Та ні, вона тут, коло вікна, в такому платті сіренькому, зітхала все,— перебила її друга жінка,— вона ще казала, село у них запалили, ледве втекла з дитиною. Отутечки ж вона коло мене сиділа.
. — Так вона ж ще на тій станції за окропом побігла.