— Хто йде? — почув він там суворий, але знайомий голос. Шива підвів очі і побачив Флора. Справді, це був Флор Якович, тільки у військовій, командирській формі. З якимсь дивним рішучим поглядом, з суворо зведеними бровами. Він був зовсім не схожий на того завжди соромливого і незграбного вчителя історії, що завжди червонів і почував себе ніяково. Але це був він, і Шива несподівано для себе пробелькотів:
;— Це я, Шива — бог розрухи!
— Шивченко, звідки ти взявся? — розсміявся Флор Якович.
І раптом Шива виструнчився і серйозно відповів:
— Я буду вам допомагати, Флор Якович! Чесне піонерське, я все робитиму, що ви скажете.
Розмовляти було ніколи.
— Біжи ж у фізичний кабінет,— наказав Флор Якович,— і принеси звідти набої. А в 7-А бабуся Фрося з порипаними, заглянь і туди та спитай, як там у неї. Тільки шніїдпи', но барись... Це добре, що ти прийшов.
Відтоді у Шиви не було вільної хвилинки. В учительській :і Флором Яковичем засіли десять бійців, у фізичному кабінеті — семеро. Троє поранених стогнали в 7-А. Коло них порилася маленька моторна бабуся Фрося. Роботи було багато: перенести набої, принести води, передати наказ командира, провести бійців до фізкультурного залу.
Паоугя Фрося намагалася затримати Шиву коло себе, ало НІппа враз зрозумів її таємний намір. Аякже! 7-А їм" находить вікнами на вулицю, це найтемніший клас, бо порлд його вікнами величезна сліпа стіна багатоповерхо-ИОГА будинку. Це найбезпечніше місце. Але Шива знає, що иі її потрібний і тут, і там,— скрізь, Флор Якович недарма скала а, що він вчасно з'явився.
Коли розривна куля поранила в живіт кулеметника Василя, Шива зблід і випустив з рук флягу з водою. Василь номер за кілька хвилин. Це була перша смерть на очах хлопчика. їх лишилося п'ятнадцятеро, бо ще один пора-інміий помер на руках бабусі Фросі. .
— Нам дано наказ триматися і не пускати їх якомога доише,— сказав командир.
Війці посилали вогонь з вікон то фізичного кабінету, то фізкультурного залу, і тому ворогам здавалося, що там засіла велика військова частина, отже, треба брати приступом цю міцну фортецю.
Надвечір їх було вже одинадцять, серед них четверо поранених. Вночі Шива приповз у 7-А і тремтячими губами прошепотів:
— Бабусю... Флора поранили... Флора Яковича,— поправився він.
Набоїв уже не було.
На ранок бабуся обійшла вчительську, фізичний кабінет, фізкультурний зал і мовчки почала перетягати звідти поранених до себе вниз.
Живих лишилося п'ятеро. Це крім Льоньки Шивченка і її самої.
Троє з них були поранені, але, хоч і з трудом, вони могли зійти самі, а Флор Якович навіть намагався допомагати, хоч у нього самого були прострелені плече і ліва нога.
Шива дивився на нього широкими від страху очима, а він усміхнувся і погладив хлопця по голові:
— Нічого, Шива, на те війна. Але ти й бабуся повинні зараз же швидше йти. Бабуся знає всі ходи й виходи, та й ти, я певен, усі дороги тут вилазив. Я б радив вам податися на Поділ. Головне, щоб вороги не застали вас з нами. Беріть, бабусю, онука, і збирайтеся в путь. Дяка вам велика, що не кинули нас у найтяжчі часи; розкажете потім, як боронилася наша школа.
Бабуся Фрося піджала губи, насупила брови, і враз згадалося Шиві, як вона, сердита, водила його до директора і не пускала на уроки, коли він спізнювався.
— Ні, я вас не покину,— твердо сказала вона.— Син мій, червоний командир, десь на фронті, як і ви, а я вас тут поранених, безпомічних фашисту віддам? Не буде цього.
— Бабусю, не кажіть дурниць,— сказав Флор.— Вас уб'ють, і дитина загине.
— Не вб'ють, я й вас заховаю. А хлопчик хай іде, я йому скажу адресу куми моєї на Подолі. Малого, може, не зачеплять.
— Я не піду,— промовив раптом Шива, сам не знаючи чому. Просто він не думав, що смерть тут близько, за дверима.— Я втекти завжди зможу через вікно роздя-галки.
— Я командир чи ні? Чому не слухаєте мене? — спитав Флор бабусю.
— Ти командир, а я — твоя мати. І мовчи, сину, та давай краще поранених улаштуємо. Цього на ліжко покладемо, а ти вже, командире, пробач, на скриню лягай.
Вона влаштувала поранених, а потім пригорнула до себе Шиву.
— Льонечко-голубчику,— сказала вона. Правда, так і сказала. І Льоня пригорнувся до неї, як до рідної-рідної.— Біжи на Поділ,'хай кума днів за два навідається. Ти її приведеш, може, ми наших хлопців врятуємо.
— Шива — бог розрухи,— жартома суворо сказав Флор.— Ти мене ніколи не слухав, і зараз...
— Ні, ні, Флоре Яковичу, я піду. Я ж не знав, що це треба. Я думав, ви тільки щоб мене врятувати... І я вас завжди слухав, то я так, був... несвідомий...— додав він сумно.
— Ну, нічого, нічого,— поляскав його Флор Якович по плечу.— Ми ще з тобою повоюємо, ми виженемо їх і в школі ще зустрінемось, в нашій школі.
"Йому важко розмовляти",— майнуло в голові Шиви.
— Бабусю,— сказав він,— то давайте вашу адресу, я у вікно через роздягальню, прямо на смітник, а там у 33-й номер, і куму вашу обов'язково приведу. Будьте певні.
— Так поспішай,— Флор Якович потиснув Шиві руку, наче дорослому, а бабуся поцілувала його, як малого.
— Щасти тобі,— сказав командир.— І не забувай школу!
Шива проліз між рядами вішалок і хотів уже вистрибнути у вікно, коли у парадні двері застукотіло.
Він весь похолов і зіщулився, маленький, безсилий "бог розрухи". Вороги, вороги, фашисти заходять у його школу! Як він любив її зараз, дужче над усе в світі, як любив сміливого червоного командира, їхнього несміливого вчителя історії Флора, і буркотливу стару прибиральницю бабусю Фросю, і кожен клас, і коридор школи, і портрети ударників, і стінгазету, що випадково залишилась.
Він сидів у куточку, під темним, затуленим фанерою вікном, і тільки одне було в голові: знайдуть чи ні... Знайдуть чи ні.
І серце його, маленьке серце, здавалося, от-от розірветься.
Він чув кроки по східцях, нагорі і навіть зовсім близько коло себе.
Раптом ночув він вигук.
— Hier! Тут!
Знайшли!.. Серце наче упало. Він трохи висунувся і побачив, як з кімнати витягали поранених і прикладами відштовхували бабусю Фросю.
Ніхто не кричав, а Флор Якович ішов зовсім сміливо, дивлячись перед собою.
— Хто ви єсть? Це ви стріляли з вікон? Флор Якович усміхнувся і сказав: