— Нічого… Іван Сергійович усміхається. Все буде гаразд!
І почала наливати валер'янку. Я простягла руку. Але вона випила валер'янку сама. "Як же вона могла побачити, що він усміхається? — подумала я. — Як вона могла це побачити? Адже ж на обличчі хірурга пов'язка. Як же вона?.. Але ж там поруч із моєю онукою Іванко Бєлов! Отже, все і справді буде гаразд…. Я вірю. Якщо Іванко Бєлов…"
Раніше він раз у раз обрушував на мою голову надзвичайні пригоди. "Що буде, коли всі почнуть брати з нього приклад?" — з острахом думала я. Але наслідувати його ніхто не зміг би: для цього потрібен був його, Іванків, характер.
Мій сип, археолог, завжди запевняв, що вплив минулого на сьогодення і майбутнє колосальний.
"Із того, минулого, Іванка, який міг заради врятування Семена Голубкіна пройти по карнизу третього поверху, вийшов хірург, — думала я. — Адже ж хірурги також повинні допомагати всім, хто потребує цієї допомоги — незалежно від достоїнств і якостей: і Голубкіним, і моїй онуці".
Деякі з тих, хто знав мене в молодості, зустрівши згодом, казали:
— Обламало тебе життя… Обламало!
А насправді життя довело мені, що не можна пригнічувати людину. І що добро кожен повинен творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожим на п'ятого в третьому ряду… І що взагалі я, вчителька, повинна бачити не ряди, а людей, що стоять поруч або віддалік одне від одного. І що несхожість характерів навряд чи слід сприймати за несумісність…
Цей досвід, на жаль, коштував жертв, які я не повинна була приносити. Учитель, як і хірург, помилятися не має права. Хоч моральне нездоров'я, можливо, і не призводить до фізичної смерті.
"Де твоя колишня суворість, непримиренність?" — запитували мене. Не-при-ми-рен-ність… Це означає те, що "не при мирі". Навіщо ж вживати таку зброю у спілкуванні з друзями? Та й взагалі є якості, які, як скальпель хірурга, не годяться для буденного, повсякденного вжитку.
"Мене дивує гнів людини, яка гнівається раз на рік", — сказав хтось із тих, чиї вислови варто запам'ятовувати.
Про непримиренність, думаю, можна сказати те ж саме.
"Добре було б до кінця засвоїти всі ці істини не зараз, в шістдесят третьому році, коли мені вже виповнилося шістдесят три, — думала я, — а хоча б тоді, в тридцять дев'ятому, коли я втекла від Іванка Бєлова… І коли мені також було тридцять дев'ять".
Ці збіги (знову збіги!) завжди потішали Володю.
— Мамочко, скільки тобі зараз років? — запитував він. І ніби міркував уголос: — Та-ак… Надворі у нас "рік — відмінник": п'ятдесят п'ятий. Виходить, і у тебе, мамочко, — дві п'ятірки!
І цього року він також жартома нагадав мені, що цифра 63 в календарі збігається з моєю шістдесят третьою весною.
Я усміхалася цим звичним жартам. Але не так весело, як чверть віку тому.
Іванко залишився самим собою — і тому я вірила, що моя онука піде восени до школи. Вірила.
"Ось чому потрібен був цей сьогоднішній збіг, — думала я. — Щоб Іванко врятував мою онуку. І щоб я сказала йому, що все нарешті зрозуміла. Не зараз, звичайно, сказала… а потім. Зараз я просто почну йому дякувати, нескінченно дякувати…"
— Іване Сергійовичу! — вигукнула Маша і, на ходу поправляючи зачіску, кинулась назустріч огрядному чоловікові, який виходив з операційної.
Він стягнув з обличчя марлеву пов'язку і витирав нею лоба.
Я не могла йти… Я ухопилася за Машин столик. Ноги зробилися важкими. Він сам підійшов до мене.
— Опритомніла ваша цариця.
"Від чого?" — хотіла спитати я. Але не спитала.
— А по батькові вона не Петрівна?
Я нічого не могла відповісти. I заплакала. Він обережно погладив мене.
— А на весілля покличете?
— Спасибі вам, лікарю.
Він знову погладив мене звідкись згори. Пальці у нього були довгі, міцні. З чола на щоки і ніс, укритий ластовинням, стікав піт.
Про все я встигла спитати у Маші. Про все… А про зріст забула. Ваня ж був невисокий…
5
Іван Сергійович попросив мене "не наполягати" на негайній зустрічі з Єлизаветою.
— Вона прийме вас завтра, — пообіцяв він. — Або післязавтра. Зараз їй не можна розмовляти.
Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.
Я зрозуміла нарешті, що годинник стоїть. Сестра Маша провела мене в кінець коридора.
— Пощастило вам, що Бєлов був тут. Він зрідка чергує. І операція рідкісна. Нескладна, звісно… Але алергічний шок стався.
— Що… це?
— Зовсім було погано, тепер уже я вам зізнаюсь. Вона весь час нахилялася до мене, обіймала за плечі.
Довгі сережки ледь чутно подзеленькували.
— Я до ранку догляну за нею. — Ми дійшли до кінця коридора. — Іван Сергійович перед операцією, щоб перемірити, як вона там, запитав: "І як же тебе звати?" А вона відповідає: "Єлизаветою".
— Так і називайте її, — попросила я. — А то ще не відгукуватиметься… Виходить, то були не практиканти?
Вона не відповіла.
Я почала спускатися вниз.
"Багато людей пройшло через моє життя, — думала я. — А ці двоє залишаться зі мною назавжди: Іван Сергійович, Маша… Й Іванко Бєлов. Він теж був поруч. А батька ж його звали Андрієм… Андрієм, а не Сергієм. Як же я забула? Такий милий, сором'язливий чоловік. Весь час пропонував зняти пальто. А я запевняла, що прийшла на хвилинку. Іванкова мама, також мила й сором'язлива, докірливо дивилась на чоловіка і казала: "Що ж ти, Андрійку, не запропонуєш роздягтися?" Тоді він знову просив мене зняти пальто.
Тут я побачила Алю. Вона сиділа на довгій лаві біля лікарні.
Мрячив нудний дощик.
— Ну що?! Віро Матвіївно…
Я не витримала, знову розплакалась. Вона витирала зі щік мої сльози і краплі дощу. Не хусточкою, а теплими, м'якими пальцями. Мабуть, так вона утішала свою малечу.
— Опритомніла вже… — крізь сльози промовила я. — Нам пощастило. Чергував Бєлов! Сказав, що прийде на весілля. А чому ви… на вулиці?
— То увійду до вестибюля, то вийду. Не могла на одному місці… Я винна, Віро Матвіївно!
— Не здумайте повторити це в дитячому садку! — стрепенулась я. І перестала плакати. — Ви зобов'язані бути педагогом, але не провидцем. Я сама б мала попередити.
— Ви й попередили, — м'яко, але вперто заперечила вона.
— Лікаря… Але не вас!
— А я повинна була дізнатися у лікаря. Про всіх все дізнатися!