І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі.
Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові ("Повинную голову и меч не сечет", "Лежачого не б'ють!")?
Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв 8 — прекрасний російський поет Прокоф'єв 9—виступив в журналі "Огонек" на захист української мови, як перед тим товариш Софроновl0 — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на "Любіть Україну" він благородно і мужньо відповів:
— Люби Україну!
От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.
Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.
Нашу бригаду очолив Микитенко 11.
В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.
Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж 12.
До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.
Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.
Микитенко (домене):
— Ти ідеш в Ермітаж? Я:
— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.
Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:
— Який ти делегат!
І, перейшовши на російську мову:
— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.
Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.
Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:
— Давай помиримся. — І простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему "Мазепа". Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал "Життя й Революція", а там "Мазепу" надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик.
Наслідком такого биття була збірка "Серце", в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
Редактор газети "Комуніст" т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в "Комуністі" "Жовта муть".
Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:
— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!
А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:
— Ідіть, ідіть! Я:
— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами...
І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований "літературною сараною" на зразок поета Каца 13. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:
— Мерзавець!
А потім голод, і в 1934 році—Сабурова Дача.
Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.
Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.
Коли мені передали фразу дружини Микитенка: "Сосюра!? Та це ж фашист!", — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:
— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі14 і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.
Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.
Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов 15 — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.
І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі "Національне питання" чи "Про національне питання", що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, "об'єктивно боровся за Радянську владу!"
Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.
В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.
Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.
А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.
Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.
Це було в 1923 році в "Хараксі" (південний берег Криму).
Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети "Пролетарська правда" говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.
Т. Куліік сказав:
— Ленин говорил: "Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист".