Перший поет, з яким я познайомився, був В. Самійленко. Мені було дуже приємно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився од насолоди. Це ж із люльки великого поета...
От початок одного вірша, якого Самійленко "забув" надрукувати:
Червоний прапор в горі сміється,
і трупи покотом лежать...
Співають кулі, і серце б'ється...
Не можу встать, не можу встать...
1919
В школі галицькі професори та старшини виховували нас у суто націоналістичному дусі.
В школі я написав російською мовою поему "1918 год", яку присвятив товаришеві Леніну. Цю поему я читав юнакам. Один юнак сказав:
— А й правда. Вони нас за це й б'ютьПам'ятаю кінець цієї поеми:
...Холодный стон минут...
нарву я черных лилий,
из них сплету венок для нашего вождя.
Целует щеки мне холодный воздух синий,
и поезда бегут, сверкая и гудя...
1919
Галичани перейшли до білих... Наша армія почала як віск танути. Козаки наші масами почали переходити до білих. Бо комсклад був із російських офіцерів, які повтікали од більшовиків, які були тільки при штабах, пиячили та тільки й знали що носити гарне галіфе та "одержувати кошти..." Про козаків, що за них умирали, вони під дзвін чарок і поцілунки проституток говорили:
— Пускай воюют, этого гною для нас еще хватит.
Листопад 1919 року.
Наступає армія Слащова 9. Всі панічно тікають.
Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою.
Ще б'ється тільки шоста окрема запорозька дивізія, у склад якої входить і 3-й гайдамацький полк. І от нас, 800 юнаків, Петлюра кидає на оборону підступів до Проскурова, а сам тікає в Польшу.
Коли ми виступали, був шалений вітер... Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми — на новому плані міста, а вони вже на старому. Трохи не дійшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу, і я був у дозорі... Було темно й вітер...
Польські жовніри висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, й наші міністри прийшли пішки по грязі на вокзал.
Тоді ж трохи не було бою.
Нас погрузили в ешелон. У Проскурові нам усім видали довгі кожухи з комірами аж до плеч. В кожусі — не в шинелі, тепло. Я в Проскурові зустрів товаришів із бувшого свого полку, 3-го гайдамацького. Вони напоїли мене "миколаївською" — і я п'яний їду на фронт.
Нас вигрузили в Богданівцях... Сидимо в станції... Як — "ббамм"!
Броньовик "1-го офіцерського Сімферопольського полка" почав бити по нас. Б'є по водокачці.
Стрілочник перелякався і з криками: "Ой пропав, пропав!" — кинувся від нас тікати... Його спіймали, розложили, спустили до колін штани, поклали на живіт, і юнак із гайдамаків спокійно і розмірене почав його шомполувати...
Мені було противно слухати м'які удари шомпола і стогін залізничника.
Зубок-Мокіевський кричить:
— 1-ша сотня, вперед!
Я був у першій сотні.
Розсипались у лаву і почали наступати полотном залізниці.
"Коршун" відступає і б'є по нас. Ідемо через ліси, ярками, снігами... А він усе б'є...
Ще в Дунаївцях я набрав повну сумку сахару. Ця сумка все зсовується мені наперед, б'є по ногах і заважає йти, а я все зсовую її назад, за спину, все зсовую назад... Броньовик б'є.
Я в дозорі... Вітер, і кругом смерть...
Ідемо. Мимо села Богданівні косо спускаємося горою... На снігу маса слідів од ніг і доріжка од кулемета.
Старшини нам кажуть:
— Не хвилюйтесь, їх небагато...
Ззаду нас ідуть два наші броньовики "Помста" й "Вільна Україна". Вони б'ють так невдало, що іноді попадають не по "Коршуну", а по нашій лаві.
І от вийшли ми на замерзле болото, що між Коржівпями і селом Богданівцями. Це болото літом було непроходиме, і більшовики та ми перестрілювались гарматами через нього.
Позиція жахна. Ліс та де-не-де кущики очерету... Чудно дзвенів очерет... В лісі була батарея білих. І коли ми підійшли до лінії її вогню, вона й "Коршун" почали по нас бити... У нас тільки рушниці.
Наш гарматний відділ ще десь тільки іде, кінний ще десь пішим порядком. Навіть кулеметів у нас немає. Наша сотня — 33 чоловіки.
Між іншим, ті юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертирували або захворіли на живіт.
Да! Школа наша стала зватися не "Житомирська юнацька", а "Спільна військова". У нас були 4 відділи: піший (де я), кінний, гарматний та технічний.
Ми розбіглися на 30 кроків і залягли...
Ворог усе робить або недоліт, або переліт... Вилка... Мені все здається, що кожний набій летить на мене... Мозок спокійний, а серце б'ється швидко-швидко.
"Перебіжка вправо! Зайняти село Коржівці!.." І от під ураганним огнем ворога почалась перебіжка...
Десь далеко з правого боку від мене підвівся крайній юнак і, зігнувшись, побіг. Він під сконцентрованим по ньому огнем пробіг тридцять кроків і ліг...
По лаві ходить наче велетень без тулуба... Тільки чорні страшні ноги...
Це стовпи розривів...
Далі біжить другий, третій... Вечоріє... Огонь досяг такої сили, що ми не витримали і всі побігли вправо, на село Коржівці. Я біжу і оглядаюсь назад... 1 от по юнаку, що біг останнім, ударив набій... Юнак пропав у чорному димі розриву...
Нас лишилося 32.
Ми зайняли монастир. Виставили заставу і на дзвіниці поставили варту. Всі юнаки в трапезній. Рушниці поставили в куток. Варять галушки... Я пішов до монаха в келію. Дав я йому майже весь свій цукор, а він мені — курятини... П'ємо з ним чай. Я кажу йому:
— Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и остаться у вас. Мне все это так надоело!.. Раптом убігає переляканий монах.
— Ваши все арестованы... Пришли люди с белыми повязками через шапки...
У мене все похолонуло і, як живе, од грудей посунулося вниз. Мені стало порожньо і холодно.
Кінець. Більше я не побачу ні Констанції, ні кривеньких тинів Третьої Роти, ні старої церкви.
Мій монах хоче лізти під ліжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть його під ліжком. Але він не слухає й лізе... Одчиняються двері, і входить денікінець. Він у студентській шинелі, через такий же кашкет йому біла стрічка.
Я без кожуха в шинелі стою.
— Ваше оружие.
— Прошу.
Я віддав йому мою чорну рушницю англійського зразка, зняв патронташ і патронник, а в розчинені двері солдати в лахматих шапках і з білими стрічками через них кричать: