Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими,
прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Я [ж] хотів бути святим, як "Іоан Кронштадтський", творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого 7.
А ось про війну:
Друг друга люди бьют и режут,
забыли, что придет пора,
прорвется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется богу рассудить.
Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців...
А це про колективну творчість. І знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані:
Живо, живо! Подай пару пива!
Подай поскорей, чтоб было веселей!..
А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: "Що?! Нагазувався?"
У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря.
Від цього й пішло (щодо п'яних): "нагазувався".
Тоді я придумав, власне, переробив "Живо, живо подай пару пива!": "Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей". I всі почали співати.
Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє:
"созданное тобою уже не принадлежит тебе".
Я дуже любив чигати [про] сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д.
Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — "що далі..."
XXIX.
Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання!
Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку.
І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план.
Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: "Болван!"
Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав:
— Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
І пішов за рощотом.
Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх.
Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе.
— Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмішкою подивився на мене:
— Ну что, Володя, давайте помиримся.
— Давайте.
Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї.
Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився.
Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит.
Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит.
Виходу не було, і я згодився.
Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому.
Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника.
На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи.
З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи.
Управитель глянув на мене.
— Сколько заплатили? Я нічого не сказав.
— Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
— Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише.
— Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель.
— Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?..
Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене. Він знав, що я пишу вірші, але коли я казав йому ще на заводі, що хочу вчитися, він радив мені робити це і казав:
— Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.
І я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворію і мене виключать із школи.
Мені навіть так і снилось, що я хворий і мушу їхати додому. Я ридав у сні. І на ранок товариші мене питали:
— Чого ти плакав, Володя?
І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись.
Я захворів.
Приходить управитель.
Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене:
— А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.
Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.
Ми його продражнйли "Плюшкін" 1. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака.
Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину.
Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було.
І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв.
А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші.
Управитель глузував з мене:
— Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично.
XXX.
На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції.
І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м'ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по пінах ринку.