Я не знав, скільки людей у Карла Юргена Галла засяде за цю роботу, міг тільки приблизно уявити собі. Двоє або й троє. Я сподівався, що їх буде двоє. Вони розділять список у довіднику надвоє, рівно пополовині, і кожен почне опрацьовувати свою частину.
Я не сумнівався в ретельності кримінальної поліції міста Осло, а просто мав дитяче бажання випередити її. І знав, що коли перший знайду таємничого каменяра, то витягну з нього більше, ніж поліція. В того таємничого каменяра може бути не зовсім чисте сумління, тож навряд чи вийде краще, як хтось з'явиться й помахає в нього перед носом поліційним посвідченням. Я мав більше шансів — аби тільки швидко знайти його.
Я взяв кулькову ручку й вирішив працювати за методом вилучення. Найперше почав викреслювати одну за одною великі фірми. Той, кого я шукав, навряд чи працював у великій фірмі. Я викреслив "Акціонерне товариство видобутку мармуру і сланцю", тоді "Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів". Бідолашні телефоністки, як вони язика не звихнуть, вимовляючи таке.
Поліцаї працюватимуть методично, мабуть, один почне з першої літери алфавіту. З тієї самої фірми "Акціонерне товариство видобутку мармуру й сланцю", Акерсгатен, 20, а другий, певне, — з "Мармурових і гранітових надгробків", Єрнбанетомта, Грефсен.
Я вибрав три прізвища з адресами, які здалися мені ймовірними. Тобто ймовірними з мого погляду. Я взяв другу кулькову ручку і всі три прізвища підкреслив червоною рискою. Тоді спустився вниз із телефонним довідником, сів У Машину, а довідник розгорнув і поклав на сидіння біля себе. [259]
Треба було б замінити покриття коліс на зимове. Була вже майже середина січня, а я все ще їздив на літньому. Досі ще не було нагальної потреби, а тепер, у такий сніг, з'явилася. Але сьогодні я не мав часу.
З першими двома адресами мені не пощастило. Я питав їх обох те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер, — прикинувся, ніби мені відомо те, чого я насправді не знав. Два перші каменярі подивились на мене, як на божевільного. Я не мав часу щось пояснювати їм, хай вірять, що я справді збожеволів.
Я глянув на третє і останнє прізвище в моєму списку. Т. Серенсен, каменяр, Серкедалсваєн. Якщо й це не він, доведеться знов вивчати телефонний довідник. Мене вже опанував відчай.
Т. Серенсен мав невеличку майстерню поблизу Майорстюен, затиснену між авторемонтною майстернею, крамницею садівництва і бензоколонкою. На тісному подвір'ї перед майстернею стояли взірці надгробків. Я раптом подумав, що останнім часом починаю звикати до прогулянок між надгробками. Не сказав би, щоб це мені подобалося.
Я постукав у двері й зайшов.
Майстерня була тісна й темна. Світло єдиної лампи було спрямоване на камінь, над яким працював майстер.
— Слухаю вас, — мовив він, підвівши очі.
Він був зовсім молодий, з короткозорими очима та з товстими скельцями окулярів. На молодому обличчі проступала глибока втома. Видної не легко було конкурувати з "Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів".
Я втретє протягом півгодини запитав те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер:
— Скільки ви отримали за напис на надгробку Вікторії Лунде на цвинтарі Вестре?
Я знайшов того каменяра, якого шукав.
Він став ще блідіший, ніж був, скинув окуляри й провів кісточками пальців по очах. Тоді надяг окуляри і глянув на мене з невдаваним страхом.
— Я не зробив нічого поганого...
— Ні, — відповів я. — Я й не кажу, що ви зробили погане. Я лише питаю, скільки ви отримали за роботу.
— Ви з поліції?
— Ні. Але поліція от-от з'явиться до вас. Може, поліція вважає, що ви в чомусь завинили, я цього не знаю. Але тепер [260] принаймні вам відомо, що поліція прийде, тож ви зможете заздалегідь обміркувати, що їй відповісти.
Майстер сидів, опустивши очі на різець у руках. А я стояв і дивився на його руки. Вони були дужі, тонкі й гарні і не пасували до того ремесла, яке він собі вибрав.
— Може, сядете?
Я озирнувся, шукаючи стільця. Але там були самі камені. Я сів на найближчий із них.
— Що ж мені сказати поліції? — запитав він.
Я витяг сигарети й запропонував йому закурити. Він узяв одну своїми гарними пальцями. Я теж узяв одну, подав йому запальничку, потім прикурив сам.
— Кажіть, що хочете. їхнє діло дізнатися у вас правду. Хочу вам лише нагадати одне: не обов'язково казати те, що може бути використане проти вас.
Видно було, що йому відлягло від серця.
— А ви... який ви маєте до цього стосунок?
— Я й сам не знаю, — мовив я. — Але вчора ввечері хтось пробував убити стару сухеньку даму. Я знайшов її долі біля надгробка Вікторії Лунде.
Сигарета в нього в руці затремтіла.
— Я до цього не...
— Звичайно, — перебив я його. — Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?
Він промовчав.
— Скільки ви отримали за роботу?
Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.
— Я вам не ворог, — сказав я. — Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.
Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.
— Мені обіцяли тисячу крон.
— А це не забагато?
— Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші...
Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.
Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої [261] тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: "К р і".
— Що це буде — "Крістіан"? — запитав я.
— Ні, "Крістофер".
Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.
— Хто вам замовив напис?