— Може, вип'єте чарку портвейну, доценте Бакке?
— Ні, дякую. Я не п'ю зранку.
— Так, але...
Він, видно, ще дужче розгубився і став ще більше схожий на цивільного. Нарешті він сів.
— Доценте Бакке, ви сказали про замах на життя. Я не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось хотів би вбити Марту Лунде.
Марта. Я досі не знав її імені. Але воно їй личило. Марта.
Полковник підійшов до шафи і дістав із неї карафку з портвейном. То була кришталева карафка, і я згадав свого діда. Аж дивно, скільки разів протягом цієї доби я згадував своїх діда й бабу.
— Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, як я,.. Він справді питав у мене дозволу.
— Звичайно, ні, — мовив я.
Полковник налив чарку і трішки надпив із неї. Маленький ковток, який він потім довго смакував.
— Ви, мабуть, здивовані, що я попросив вас прийти, доценте Бакке?
— Ні, — відповів я. — Адже це я знайшов панну Лунде. Але ви сказали, що вам страшно. Щиро казати, за звичайних умов я б не повірив, що вам може бути страшно, але тепер справді бачу, що ви боїтеся.
— Я боюся не того, що ви думаєте, — відповів він. Я зацікавився. Я не знав, що на його погляд, я мав думати.
— Йдеться про мою дочку... — сказав він.
Його слова були такі несподівані, що я мимоволі зробив те, що роблять усі курці: почав шукати сигарети. Вони були в кишені піджака. [256]
— Можна закурити?
— Будь ласка.
Я закурив сигарету. Полковник підсунув мені олов'яну попільничку з трояндами, витисненими по краях.
— Моя дочка була дуже прихильна до своєї тітки... дуже її любила...
— Була? Може, вночі з панною Лунде щось сталося? На мить він згубив нитку розмови, але відразу знайшов її.
— Ні. Я хотів сказати... що моя дочка дуже прихильна до своєї тітки. Вона, як то кажуть, важка дитина. Дочка дуже любила свою матір... і тяжко пережила її смерть... це можна зрозуміти. Вона... вона дуже не хотіла, щоб я брав... свою теперішню дружину...
— Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?
— Так.
— Чого ж вам страшно?
Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.
— Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію... щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?
За гімназію? Що ж, думка непогана. Вікторії це не завадило б. Навпаки. А проте я дуже добре розумів, що коли навіть полковник Лунде й не брехав мені, то був іще лише на далеких підступах до правди. До справжньої причини, що спонукала його зробити мені цю пропозицію.
— Я не беруся за таку роботу, — відповів я. — А крім того, тримати в домі доцента в ролі гувернера вийде надто дорого.
Я торгувався, як гендляр кіньми. Негарно, я розумів це. Але мені не подобався полковник Лунде. Я, звичайно, співчував йому, як поспівчував би кожному, якби побачив, що він втрачає під ногами ґрунт.
— Я платитиму скільки ви захочете. Я згоден платити великі гроші.
— Скільки? — запитав я.
Мушу визнати, що мені стало трохи соромно.
— П'ятсот крон на місяць, — відповів він. — Плюс харч і житло. Так... Бо дуже важливо, щоб ви жили тут. [257]
П'ятсот крон. Я раптом уперше щиро пожалів полковника Лунде. Він був безмежно далекий від дійсності, цілком належав поколінню, яке вже відходило.
— Я буду з вами відвертий, доценте Бакке...
Я збагнув, що мене зразу підвищено в сержанти.
— Ви колись були причетні до вбивства. Правда? Знов у мені ворухнулося роздратування, як і ввечері, коли
Люсі питала про це саме. Я нічого не відповів йому. Він же сам знав, як усе було.
— Я буду з вами цілком відвертий, доценте Бакке. І сподіваюся, що все сказане тут залишиться між нами. Я більше не хочу мати справи з поліцією. Ви вчитимете Вікторію, це... це офіційна причина того, що ви оселитесь тут. А справжня ось яка: я прошу вас, щоб ви наглядали за нею. Я боюся за Вікторію.
Навряд чи полковник Лунде розумівся на людях.
А проте він кинув мені таку принаду, що я не міг не вхопити її. Принаду, від якої прокинулася моя непогамована цікавість. Мені треба було б народитися в добу рицарства, я б їздив на білому коні й оберігав панночок від невідомої небезпеки.
Але тут була не лише цікавість. Я на власні очі бачив минулого вечора панну Лунде і знав, що їй хотіли заподіяти. І мені подобалася Вікторія з чорною гривкою над тонким розумним личком — тендітна, негарно вбрана Вікторія, яка не любила свою мачуху Люсі і якій можна було наказати, щоб вона чемно присіла і йшла мити посуд.
Та була й ще одна причина, вагоміша, ніж моя проклятуща цікавість. Я раптом чомусь повірив, що полковник Лунде каже правду. А мені дуже не хотілося, щоб Вікторії загрожувала небезпека. Страх як не хотілося.
— Я згоден, — мовив я. — Однаково у школі мені належить піврічна відпустка. Я ще тільки мушу владнати одну справу і тоді буду до ваших послуг. Коли мені прийти?
Темні очі на сухому смаглявому обличчі дивилися просто на мене. Я намагався прочитати, що в них було написане. 1 не побачив нічого, крім полегкості.
— Приходьте ввечері, доценте Бакке. Мене підвищено в ад'ютанти.
Було не пізніше, як десята година ранку.
А сніг усе йшов. Уже скоро півдоби. І підлеглі Службі доріг, яким досі добре жилося, працювали, не покладаючи рук. Двірники чистили тротуари, дорожні робітники прокидали вулиці, острівці безпеки й переходи. [258]
Я сидів у своїй кімнаті. На письмовому столі переді мною лежав телефонний довідник.
Мені треба було знайти каменяра. Того каменяра, що зробив напис на надгробку Вікторії Лунде.
Я розгорнув довідник на перелікові фахових послуг і знайшов заголовок: "Каменярі — шліфування і експорт каменю". В підзаголовку стояло: "Див. також: Надгробки". В кожному разі я почав з того, що треба. Люсі сказала, що дзвонив каменяр. А коли так, то його прізвище повинне бути в довіднику.
Я мав обмаль часу. Бо знав, що робитиме кримінальна поліція міста Осло. Вона робитиме те самісіньке, що й я, — шукатиме того каменяра. Але поліція діятиме систематично, а я не можу собі цього дозволити.