Водій у поліційній формі зупинив машину перед похмурим будинком полковника Лунде, і ми всі троє — Крістіан, Карл Юрген і я — миттю вискочили з неї.
У дверях стояв сержант Ев'єн.
— Тихо, — сказав він. Ми зайшли у вестибюль.
— Слухайте.
Ми всі четверо завмерли біля дверей, ніби кам'яні фігури, й почали дослухатися.
Скоріш вогненні коні, мчіть
До Феба володінь!
— "Ромео і Джульєтта", — прошепотів я, — дія третя, сцена друга.. Хто це в біса читає?
"Голос"!
У мене мороз пробіг по спині й зашпигало в потилиці.
— Це "голос", — прошепотів я. — Той голос, що про нього згадував каменяр... Я певен, що той... Нам треба знайти каменяра. Що його в біса робити?.. Ми йому не можемо подзвонити... Я поїду і привезу його. Ні, краще поїдь ти, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції...
... Якби-то вам
За візника був Фаетон, він вас
давно б нагайкою погнав на захід...
Той голос дивно зачаровував нас. Але він був якийсь не цілком природний. Каменяр правду казав — це міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий.
— Швидше, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції...
— Та я ж і є з поліції, — пошепки відповів Карл Юрген. — [385] Наша машина радіофікована. Аби тільки поблизу Майорстюена виявився поліційний патруль і аби каменяр був удома...
Він вийшов. Вийшов цілком нечутно. А я, мабуть, подумки молився, щоб поблизу Майорстюена виявився поліціиний патруль і щоб каменяр був удома.
Мені здавалося, що Карла Юргена не було цілу вічність.
— Біля Майорстюена виявилась патрульна машина. Коли все буде гаразд, хвилин за десять вона привезе каменяра сюди.
— Вони мають сирену? — запитав Крістіан.
— Мають. Я звелів радистові вчасно вимкнути її. Сержант Ев'єн вийшов. Мені здалося, що він навіть не зачинив дверей.
А Карл Юрген, Крістіан і я залишились у вестибюлі, під дверима вітальні полковника Лунде. Знов минула ціла вічність. Чи, може, тільки десять хвилин?
Нарешті я почув, як перед будинком зупинилась машина — властиво, майже без жодного звуку.
Сержант Ев'єн з'явився з каменярем.
Не було часу пояснювати йому всього. Я просто сказав:
— Послухайте...
Ось няня йде! Несе мені звістки...
Як небо, красномовний той язик,
Який мені говорить про Ромео.
— Чи це той самий голос, що замовляв вам напис на надгробок Вікторії Лунде? — запитав я.
— Так, — відповів каменяр, ні миті не вагаючись.
— Ви могли б підтвердити це під присягою... тобто ви цілком певні?
— Цілком певен. Щодо голосу, то я ніколи не помиляюся. Можу підтвердити це під присягою.
Я вкрився холодним потом.
— Дякую за допомогу, — прошепотів Карл Юрген так тихо, що я ледве розчув його слова. Ми всі говорили пошепки, та я аж потім усвідомив, що вперше чую шепіт Карла Юргена. — Вас відвезуть додому тією самою машиною, що ви приїхали сюди. Ви зробили нам величезну послугу. Я навідаюсь до вас завтра.
Молодий каменяр непевно, боязко всміхнувся до мене. Сержант Ев'єн пішов із ним надвір.
Карл Юрген відчинив двері. Ми з Крістіаном зайшли до вітальні слідом за ним. [386]
Спершу я її не впізнав. Думаю, що Карл Юрген і Крістіан так само не зразу її впізнали.
Коси в неї були коротко підстрижені й пофарбовані: вони здіймалися навколо її обличчя, наче мідяно-руді хвилі. Мені раніше ніколи й на думку не спадало, що насправді вона вродлива. Косметика на обличчя була накладена рукою майстра — помірно, зі смаком. Впадало у вічі й те, що її сукня, так звана "мала чорна", походить із найкращого салону мод. Та сукня сиділа на ній як вилита. Фігура в неї виявилась майже бездоганною. На струнких, іще зовсім не старечих ногах красувалися прозорі нейлонові панчохи. Взута вона була в черевички на високих підборах, такі тонкі й легенькі, що здавалося, наче вони намальовані на ногах.
Полковник Лунде і решта дві жінки сиділи так, немов були приліплені кожне до свого стільця. По-моєму, вони навіть не помітили, як ми зайшли. Ніби їх хто зачарував. Карл Юрген мовчки сів на канапу. Ми з Крістіаном теж посідали обабіч нього. Певне, вигляд у нас був досить чудний.
— Читайте далі, — мовив Карл Юрген.
— Мабуть, я надто стара для Джульєтти, — мовила вона тим своїм дивним голосом. Вона дивилася на мене, адже я був філолог.
— Джульєтта мала чотирнадцять років, — мовив я, сам не впізнаючи свого голосу. — Отже, всі жінки надто старі для цієї ролі. Звичайно, за винятком чотирнадцятирічних...
— Байдуже, — мовила вона. — Однаково я вже стомилася. А ви не вельми чемні, вдерлися сюди, навіть не постукавши.
Вона сіла на плюшевий стілець і закинула одну на одну свої зграбні ноги в нейлонових панчохах.
— Я не вельми зважаю на правила чемності, коли мені доводиться виконувати свій службовий обов'язок. А я прийшов сюди, щоб викрити два замахи на життя, — сказав Карл Юрген крижаним голосом.
Вона глузливо посміхнулася:
— Цікаво буде почути, як ви їх викрили.
— Усі зараз почують, — відповів Карл Юрген. Я дивився на неї, і в мені наростала ненависть.
— Отже, "Гамлет" уже проданий, — мовив я. — Певне, в "Антикваріат Дамма". Уявляю собі, як зрадів майор Дамм, коли побачив перше видання "Гамлета". Хто б із антикварів не зрадів на його місці. І він, мабуть, не поскупився. А що з ним буде, коли ми прийдемо до нього з рештою! [387]
— З рештою?..
— З "Сонетами", теж у першому виданні тисяча шістсот дев'ятого року. Досі в цілому світі їх було тільки тринадцять примірників. А ще "Пристрасний пілігрим", перше видання тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року. І "Тит Андронік", теж перше видання, таке рідкісне, що досі воно було відоме тільки в одному примірнику. І, нарешті, "Ромео і Джульєтта" в першому виданні, з власноручними зауваженнями Шекспіра в багатьох місцях на берегах книжки.
Мій голос звучав немов чужий, але й до певної міри знайомий мені. Таким голосом, цілком незворушним, я розповідав на уроках у школі про громадянську війну в Америці.
— По-своєму це буде сенсація, — повів я далі. — Можна сказати, світова сенсація. Я навіть думаю, що майорові Дамму доведеться їхати в Лондон, щоб продати їх на аукціоні "Сотбі". Скільки за них дадуть, важко сказати наперед. Але я думаю, що мільйонів зо два...
її очі під рудим волоссям заблищали.