Хай би її чорти взяли, ту стару Лунде. Хоч мертвих не годиться згадувати лихим словом.
Добре, не буду згадувати її лихим словом, та дозвольте [365] сказати, шановні судді: якщо колись була на світі баба, хитріша за самого чорта, то це якраз стара Лунде. Звичайно, коли вона казала правду. Але, може, вона на старість здитиніла? Як у біса можна знайти те, що вона сховала? Хіба що розтрощити ціле горище?
Може, стара Лунде й думала собі, що хтось колись розтрощить ціле горище?
Якщо так, то вона вгадала. Я намагаюся розтрощити і його — правда, не ціле горище, а крайні мостини, дошку за дошкою.
Я скінчив підважувати їх уздовж однієї стіни.
Тоді втомлено поплентався до протилежної стіни й почав відсувати від неї скрині і коробки. Потім я переставив ліхтаря, взяв лапу і знов заходився відривати дошки. Ні про що не думаючи, я працював, мов автомат. Автомат із лапою, що відривала дошку за дошкою.. Автомат, що орудував, зігнувшись майже навпіл, бо інакше] не міг уміститися під низьким дахом біля стіни.
Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.
Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?
Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.
Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу
Потім нахилився й витяг знахідку.
То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.
Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.
Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.
Нарешті я обережно попробував замочок.
Він був не замкнений.
Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту? [366]
Вони лежали в скриньці — п'ять штук.
Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.
Прабабуся Лунде... прабабуся Лунде...
Вона казала правду — ще й яку правду.
У цьому будинку ніхто не буде бідувати.
Всі мешканці цього будинку... Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.
Я обережно склав усе назад до скриньки.
Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.
Треба було поміркувати, що робити далі.
І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.
Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді... тоді той... як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.
Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.
Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.
Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.
Я глянув на годинник.
Було пів на другу.
Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.
Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.
"Галерний раб", — крутилось у мене в голові.
Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках [367] історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.
За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.
Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. "Галерний раб... галерний раб..." — це єдине, що снувалося у мене в голові.
На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.
З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.
З газетами, тижневиками й річниками журналу "Самтіден" довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.
Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.
Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.
Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.
Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.
Залишилося ще зробити останній шаховий хід.
Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.
Треба було ще покинути принаду.
Я відчинив залізну скриньку, чотири речі обережно витяг із неї, а одну залишив. Тоді так само обережно поставив скриньку за велику скриню, що була висунена і стояла тепер ледь боком.
Я прикинув, у якій частині горища тепер перебуваю. Тобто чия кімната була під великою скринею. Мені пощастило — наскільки я зміг визначити, під скринею була моя кімната. [368]