Мені дуже не хотілося відмикати свою власну машину й укладати панну Лунде на заднє сидіння. Знов наче не галантно. Я повинен був тримати її, нести.
Мені пощастило.
З боку Майорстюен над'їхало порожнє таксі. Я вийшов на середину вулиці, й таксі відразу зупинилося.
Водій був зовсім молодий — мабуть, студент, що надумав заробити під час різдвяних канікул. Він вийшов з машини й відчинив мені задні дверці. Я схилився й сів у машину з панною Лунде на руках. Вона не ворушилася, і я не чув її віддиху. В мене було таке враження, що я тримаю на колінах дитину.
Водій сів за кермо.
— На пункт швидкої допомоги? — запитав він, дивлячись на мене в дзеркальце.
— До Улеволської лікарні, — відповів я.
— Звичайно таких везуть на пункт швидкої допомоги...
— До Улеволської лікарні, — ще раз сказав я.
— Гаразд. Вона померла?
— Ні. Але треба поспішати.
Він рушив з такою швидкістю, що задні колеса забуксували на слизькому, як мило, асфальті. Він зменшив газ. Тоді, порушивши правила, перетнув трамвайну колію на Кіркеваєн і поїхав у напрямку Майорстюен.
— У тебе є радіо?
— Є.
— Ти можеш зв'язатися з поліцією?
— З поліцією?..
Роби те, що я прошу, якщо можна.
— Можна. Я зв'яжуся з нашою центральною. А вона повідомить поліцію. Що передати?
Він знову глянув на мене в дзеркальце. Ми досягли перехрестя біля Майорстюен, і він зупинився, чекаючи на зелене світло.
Попроси поліцію зв'язатися з інспектором Карлом Юргеном Галлом і доктором Крістіаном Бакке. Нехай негайно прибудуть до третього терапевтичного відділення Улеволської лікарні. Скажи, що справа невідкладна. І що їх викликає доцент Бакке.
Водій рушив. Тоді покрутив якусь кнопку.
— Таксі номер п'ятдесят двадцять два їде до Улеволської [247] лікарні, третє терапевтичне відділення. Попросіть інспектора поліції Карла Юргена й доктора Крістіана Бакке негайно з'явитися туди. їх викликає доцент Бакке.
Він мав дивовижну пам'ять на слова. Видно, філолог, подумав я.
— Як ти гадаєш, через скільки часу вони там будуть? — запитав я.
— Усе залежить від їхньої спритності. Звичайно, він мав слушність.
Я стояв і сперечався з нічною сестрою третього терапевтичного відділення — вона вимагала направлення із пункту швидкої допомоги. Я весь час тримав панну Лунде на руках.
Та ось з'явився мій брат Крістіан.
— Пропустіть його, сестро, — сказав він.
Він рушив коридором, а я за ним. Ми підійшли до дверей із табличкою, на якій було написано: "Завідуючий відділенням". Зайшовши за Крістіаном до його кабінету, я обережно поклав панну Лунде на тапчан.
Крістіан дістав з письмового столу стетоскоп, розстебнув старомодне пальто й чудернацького крою блузку на панні Лунде і почав слухати її серце.
Тієї хвилини з'явився Карл Юрген.
— Мене не пускала нічна сестра, — сказав він. — Довелося показувати документ. Що сталося?
— Я ще не знаю, — відповів Крістіан. — Поклич сюди сестру.
Карл Юрген вийшов.
— Вона помре, Крістіане?
— Не думаю. Але вона дуже ослабла.
У дверях з'явилася нічна сестра разом з Карлом Юргеном.
— Допоможіть мені, сестро.
Сестра, нічого не питаючи, ледь підняла панну Лунде й стягла з неї блузку. Крістіан стояв напоготові з ватою і шприцом. Він протер шкіру на худому передпліччі панни Лунде й зробив укол. Обличчя в обох них були цілком незворушні. А я стояв і думав: господи боже, вони до цього звикли. Звикли до хвороб, до наглої смерті, до вбивства. Вбивства?
— Що ти їй уколов, Крістіане?
— Адреналін, він стимулює серце. Треба було чекати. [248]
У кабінеті було зовсім тихо, тільки годинник цокав над дверима. Я глянув на нього. Минула одинадцята. Хвилинна стрілка, цокнувши, пересувалася щоразу, коли секундна оббігала навколо циферблата.
Крістіан не відпускав тоненького зап'ястка панни Лунде. Потім знову приклав до її грудей стетоскоп. Нічна сестра відхилила узголів'я тапчана, і голова панни Лунде опустилася нижче.
— Сестро, подайте ноші.
Я здригнувся. Ноші? Але не зважився нічого питати. Сестра миттю повернулася з ношами, і Крістіан обережно переклав на них панну Лунде.
— Почекайте мене тут. Я мушу запровадити її до хірургічного відділення. Оглянути, що там з її лобом.
Я й тепер не зважився нічого питати. Та й Карл Юрген не озвався жодним словом. За Крістіаном, сестрою і ношами, на яких лежала панна Лунде, зачинилися двері. Аж тоді Карл Юрген ожив.
— Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?
Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.
— І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?
Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.
— Отже, ти тому подався на цвинтар, Мартіне? Глянути на напис? Так пізно?
— Саме напис і був важливий.
— Такий важливий, що треба було негайно поглянути на нього?
Я не мав ані часу, ані сили змальовувати йому дивний настрій, що панував під час обіду в тому похмурому будинку на схилі Голменколена.
— Так, Карле Юргене, треба. Тепер ти сам бачиш, як важливо було поглянути на нього.
— Як ти туди попав?
Переліз через огорожу з боку статуй Вігелана.
— Брама була замкнена?
— Так.
І ти їх там знайшов... Вона спіткнулася і вдарилася об камінь?
Слухай, Карле Юргене. Вона не спіткнулася. Мені нема коли тепер розповідати тобі всі подробиці. її хтось Ударив ззаду або з усієї сили штовхнув на камінь. Вона [249] лежала зігнута майже дугою. Люди не падають скорчені.
Карл Юрген глянув на мене ясними очима. Очима, що завжди пронизували людину наскрізь, завжди бачили, скільки в її словах правди і чи вона щось важить. Я відповів йому таким самим, як і в нього, поглядом.
І його очі, як звичайно, оцінили, чого варті мої слова.
Він підвівся з тапчана, підійшов до Крістіанового письмового столу і зняв телефонну трубку. Я бачив, як він набирав номер: 42-06-15. Кримінальна поліція міста Осло.
— Ти знаєш, у якому місці могила Вікторії Лунде? — запитав я.
— Так. Я був на її похороні два роки тому. Він передав по телефону свої накази.