— Чого ти боїшся, Вікторіє?
— Я? — перепитала вона. — Я не боюся нічого в світі. "Нічого в світі".
— Це рідкісна риса і свідчить про чуттєву вбогість, — сказав я. — Але це не зовсім правда.
— Це правда, — відповіла вона. — І чуттєвості мені не бракує.
Я глянув на годинник. Була вже друга.
— Ну гаразд, Вікторіє, на сьогодні досить. У кожному разі я гарантую, що ти блискуче складеш екзамен. Я запишу тебе на нього до однієї приватної школи.
Вона сиділа й малювала кружальця в чернетці.
— Це мене дуже влаштовує. Я тоді зможу стати незалежною.
— Що для тебе означає "стати незалежною", Вікторіє? Тобто... що ти думаєш робити?..
— Думаю жити з найдавнішої у світі професії, — відповіла вона.
Я не повірив власним вухам.
— Ти знаєш, що це означає?
— Так, — відповіла вона, і голос у неї був цілком спокійний. — Знаю, що це означає. Спершу я знайду собі якусь комірчину. Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок... залежно від того, з ким я спатиму... тобто від [277] цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину... і гарне вбрання... оздоби... Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден... А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього... чи від них... байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я...
Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.
— Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути... не хочу... ти ж іще дитина...
— Я не дитина, — мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!
— Є й інші способи розбагатіти, — сказав я. — Не конче спати з багатими чоловіками.
— Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!
Треба було вдатися до іншої тактики.
— А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? — сказав я. — Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме — жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.
Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.
Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.
Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді...
Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.
Вийшло те, на що я й розраховував.
Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.
Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.
Я також сів.
— Вибач мені, Вікторіє, — мовив я. — Але тебе треба було провчити... так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?
— Так, — промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді [278] глянула на мене. — Тобі... тобі приємно було... цілувати мене?
— Ні — відповів я. — Однаково, що цілувати тичку. Та іншого я й не сподівався. Бо не піймався на акторські вихиляси. Отже, доведеться тобі шукати іншого способу розбагатіти.
Вікторія витягла хусточку, витерла носа и пригладила коси. Вона до смішного скидалася на дитину. Потім підвела очі і глянула просто на мене.
— Що ж, пошукаю іншої ради, — мовила вона.
Я знову злякався. Вона вміла по-своєму кидати мене з калюжі та в болото, наче я був її ганчір'яною лялькою.
— Якої ради?
Вона всміхнулася. Тоді простягла руку.
— Дай мені сигарету, Мартіне.
Довга зумисна пауза, подумав я. Та, що має викликати в співрозмовника нестерпне напруження.
— Ти вже колись курила?
— Так.
Я дав їй сигарету і простяг запальничку.
— Взагалі тобі ще рано курити, Вікторіє... хоча в наш час...
Я згадав своїх учнів зі школи в Бріскебю, що курили під час перерви, відійшовши на півметра за огорожу. Там вони були "поза територією школи".
Вікторія кілька разів затяглася, пускаючи рівні кільця диму, що пливли в мене над головою. Видно, мала неабиякий досвід. Принаймні це вона вміла. Але я не забув, що вона сказала.
— То про яку ти казала раду? Вона знов кілька разів затяглася.
— Я її знайду.
Хоч вона ще була тільки довготелесим дівчиськом, на щастя, зворушливо невинним, а вже виявляла неабиякий хист до театральних ефектів.
— Що ти знайдеш? — запитав я якомога спокійнішим голосом.
Я подумав, що йдеться про різець й крамняну квітчасту торбу для шитва. Але мої думки були спрямовані в хибний бік.
— Ти помітив, Мартіне, що в нас по горищі ходять примари?
Клята дівчина! Правда, Люсі завжди казала, що цей старий будинок заселений примарами, але я пояснив це її любов'ю до пишномовності і вмінням бачити скрізь те, чого там не було. [279]
— Я пам'ятаю свою прабабусю Лунде... — мовила Вікторія.
— Прабабусю Лунде? — перепитав я. — То це її привид ходить по горищі?
— І пам'ятаю, що вона мені розповідала. Я почав утрачати терпець.
— І що ж тобі розповідала прабабуся?.. Й чому саме тобі?.. Хто вона була така?
— Прабабуся, Мартіне, хто ж іще? Я її ледь-ледь пам'ятаю. Вона була бабуся мого батька й тітки Марти. Але те, що вона казала, я пам'ятаю добре...
Я мовчав. Навіть якби мені довелося так просидіти до судного дня, я б однаково мовчав. Бо якби запитав щось у Вікторії, то це був би для неї зайвий привід показати свій акторський хист, зробити довгу паузу. Не знаю, скільки ми так сиділи.
— Прабабуся Лунде була дуже стара... Зовні вона скидалася на циганку... Я її ледь-ледь пам'ятаю, але вона була схожа на циганку. Смаглява, худа й маленька, а очі — зовсім чорні... Мабуть, вона вже впадала в дитинство... бо казала такі дивні речі... Я все вже забула. Одне тільки добре пам'ятаю. Вона казала: "В цьому будинку нікому не доведеться бідувати... я їх добре сховала... сховала на горищі..."