Він глянув по черзі на кожного з них. І на мене також. Тоді сказав незворушним голосом, що в таких випадках діяв з подвійною силою:
— Коли ви складали свідчення минулої ночі, всіх вас питали, чи ви були вчора на могилі Вікторії Лунде.
Вікторія заплакала.
— Хіба Вікторії неодмінно... — почав полковник Лунде.
— Ні, — відповів Карл Юрген. Голос у нього полагіднішав. — Якщо хочеш, можеш іти спати, Вікторіє.
— То я піду...
Цього разу полковник Лунде не загадав їй чемно присісти. Я підвівся, щоб відчинити їй двері, але Крістіан випередив мене.
Дівчина не глянула на нас, ми тільки чули, як затихали її легкі кроки на сходах.
Карл Юрген вернувся до перерваної розмови:
— Я дозволив Вікторії піти, тому що вона чесно відповіла на поставлене їй минулої ночі запитання. її запитали, чи вона була на могилі своєї матері. Вона відповіла, що не була там, і сказала правду.
Він дістав сигарету. Препогана звичка — зволікати саме тепер, коли всі ми сиділи, мов на лаві тортур. Звичайно, я тієї хвилини забув, що часом робив те самісіньке. І не тому, що хотів помучити когось, а тільки тому, що буває важко почати.
— Вам, пані Лунде, ставили те саме запитання. І вам, полковнику Лунде. Доцента Бакке не треба було питати, бо це він знайшов панну Лунде. Але йому також учора ввечері довелося здати в поліцію своє взуття.
Карл Юрген кілька разів затягнувся сигаретою.
— Нам пощастило з погодою, — повів далі він. Це вже скидалося на товариську розмову. — Була хвилина, коли здавалося, що нам доведеться скрутно, надто густий почав іти сніг. А проте ми встигли. Нам удалося зняти чіткі відбитки слідів біля могили Вікторії Лунде, поки сніг засипав їх. Ми вже отримали висновок з лабораторії Управління кримінальної поліції...
Я глянув на Люсі. Вона побіліла, як полотно, й нервово обсмикувала свою коротку сукню. їй ніяк не вдавалося прикрити коліна, руки в неї тремтіли.
— Я там не була... — сказала вона.
— Ви обоє обдурили нас, — мовив Карл Юрген. — Ви обоє були там. [271]
Голос його звучав цілком байдуже, і це було ще страшніше.
— Ми знайшли біля могили сліди, чіткі сліди чотирьох пар взуття. Одні сліди взуття панни Лунде. Другі — взуття доцента Бакке...
Полковникове обличчя змінилося. На його худих смаглявих вилицях проступили дві червоні плями, наче від лихоманки.
— Треті сліди належать вам, полковнику Лунде. Це цілком очевидно. А четверті — вам, пані Лунде. Це ще очевидніше.
У двері подзвонили.
— Піди відчини, Мартіне.
Я вийшов у вестибюль з лосячою головою на стіні й відчинив надвірні двері.
Перед порогом у темряві стояв сержант Ев'єн у сірому пальті, підперезаному паском, і ще один чоловік, нижчий за нього, також у сірому пальті, підперезаному паском. Обидва вони тримали в руках сірі капелюхи.
— Заходьте, — сказав я.
Вони зайшли, повісили пальта на гачки біля входу й поклали капелюхи на поличку над гачками.
— Прошу сюди, — сказав я.
У вітальні всі сиділи так, як я їх залишив.
— Це наші співпрацівники Ев'єн і Стен, — сказав Карл Юрген.
Полковник Лунде нічого не відповів.
— Згідно зі статтею двісті двадцять першою кримінального кодексу ми повинні вчинити в будинку трус.
На обличчі в полковника знов проступили червоні плями.
— Отже, кажу ще раз: ви обоє були вчора ввечері на могилі пані Вікторії Лунде. Далі. Доктор Бакке визначив, що панну Лунде не тільки штовхнули на надгробок. її спершу вдарили в лоб...
Люсі й далі обсмикувала сукню. Полковник Лунде сіпнувся на стільці.
— Слухайте уважно, Ев'єне і Стене. Доктор Бакке усе пояснить вам.
Обличчя в Крістіана було таке саме незворушне, як і в Карла Юргена. [272]
— Панну Лунде вдарили чимось дуже гострим, — мовив він. — І досить важким. У мене склалося враження, що це могли бути різець або велика викрутка.
Я вжахнувся.
— Спробуйте знайти ту річ, — сказав Карл Юрген. Ев'єн і Стен мовчки вислухали їх і вийшли з вітальні.
Нарешті я також ліг. Сержант Ев'єн перед тим обшукав мою кімнату.
Я не знав, де були господарі дому. Я просто лежав і думав про полковника Лунде.
Власне, він мав би скреготати зубами з люті. Але я знав, що він цього не робить. Він, мабуть, і далі сидить на своєму стільці, схожий на солдата, якого позбавили звільнення на вечір за те, що він обдурив сержанта, не почистивши своєї гвинтівки.
Я довго лежав, дослухаючись до важких кроків двох помічників Карла Юргена, які ходили по кімнатах.
Але вони нічого не знайшли. Чотири години шукали й нічого не знайшли.
Не знаю, чому я завжди вважав, що полковник Лунде багатий. Мабуть, це хибне уявлення лишилося в мене з дитячих років — згадки про полковника в парадному мундирі і про його великий будинок на схилі Голменколена. Його неосяжних лісів у Естфолі я ніколи не бачив і не бачив срібних келихів. Я намагався згадати, хто мені казав, що в полковника Лунде найкраща в країні колекція срібних келихів. А втім, колекція могла складатися, скажімо, й з п'яти келихів. Та я ніколи не бачив жодного з них.
Думав я і про Люсі. Згадував її дивовижний хист прораховуватись. Якщо Люсі гадала, що полковник багатий, то він напевне небагатий. Мабуть, вона також винесла своє враження з дитячих років, а потім не перевірила як слід, чи найкращий, на її погляд, пакуночок під різдвяною ялинкою справді найкращий.
На всьому будинку лежала печать шляхетної вбогості. Його мешканці намагалися не втрачати гідності й не хнюпити носа.
Оселившись у полковника Лунде, я перші дні не замислювався над тим, хто ж прибирає той великий, химерний будинок. Будинок, який давно не фарбували, підлоги в якому [273] були давно не цикльовані, а лінолеум на другому поверсі потріскався і був старанно поприбиваний мідяними цвяшками.
Пам'ятаю тільки, що я тоді думав: хоч би хто прибирав той великий, химерний будинок, а прибирали його добре. Скрізь у ньому чути було приємний стародавній запах — суміш запаху зеленого мила й політури до меблів.
Та минуло небагато часу, і я довідався, хто підтримує в тому великому, химерному будинку взірцевий порядок.
Це робили всі три жінки з родини Лунде. Такі різні, як вогонь, вода й повітря, вони перебували в цілковитій злагоді, коли йшлося про підтримування в будинку полковника Лунде по-військовому бездоганного ладу. Все відбувалося напрочуд тихо, ніколи не було ніякої колотнечі, ніхто не стогнав, що йому доводиться стільки всього робити.