Ніби розгадавши думки свого дядечка й прагнучи переконати його в тому, що побоювання його марні, донья Люс підбігла до нього й ніжно обняла.
— Чи не занадто втомливе для вас життя, яким нам тепер доводиться жити? — стурбовано заглядаючи дівчині у вічі, спитав генерал.
— Анітрохи, дядечку! — весело посміхнулась вона.— Навпаки, я вважаю таке життя дуже привабним і приємним. В ньому стільки несподіваного й хвилюючого!
Генералове обличчя прояснилось. Мужність дівчини розвіяла його поганий настрій. Але, довідавшись від неї, що Весела Вдача і Щире Серце так несподівано покинули табір, він знову спохмурнів.
— Цих людей будь-що треба відшукати,— схвильовано сказав він.— Ми їм завдячуємо своїм порятунком, і я цього ніколи не забуду.
Донья Люс пішла потурбуватись про сніданок, а генерал ще раз уважно оглянув табір. Перелічивши людей, які поралися з вантажем, він помітив, що одного з них немає, й наказав покликати до себе Балакуна.
Провідник підійшов і мовчки спинився перед генералом. Вигляд у нього був ще похмуріший, ніж звичайно, але генерал, здавалося, не звертав на це уваги.
— Ти запевняв мене вчора, що недалеко звідси знаєш зручне місце, де ми могли б на кілька днів отаборитись і бути в цілковитій безпеці.
— Так, генерале.
— За який час ми зможемо туди дійти?
— За два дні.
— Чудово. Вирушаємо після сніданку.
Балакун мовчки вклонився.
— До речі,— ніби між іншим додав генерал,— мені здається, що нема одного з твоїх людей на ім'я Кеннеді. Де він?
— Це негідник,— не змигнувши оком збрехав Балакун.— Коли почалася пожежа, він злякався і втік.
— Он як?
— І, мабуть, загинув у полум'ї.
— Бідолашний хлопчина,— висловив своє співчуття генерал.
Балакун іронічно всміхнувся.
— Я можу йти, генерале? — спитав він.
— Так... Ні, постривай.
— Слухаю вас, генерале.
— Ти знаєш тих людей, що врятували нас цієї ночі?
— У преріях всі знають один одного.
— Хто ж вони такі?
— Звичайні мисливці... трапери Арканзасу.
— Мені хотілося б знати про них більш докладно.
— На це я не берусь вам відповісти.
— А як їх звуть?
— Весела Вдача і Щире Серце.
— І більше ти не знаєш про них нічого?
— Ні.
— Ну, гаразд, іди.
Балакун уклонився й спроквола відійшов до своїх товаришів.
— Гм! — промурмотів генерал сам до себе.— В його поведінці є щось непевне.
Він пішов до намету, де на нього вже чекали капітан, лікар і донья Люс.
Сніданок тривав недовго. Через півгодини маленький караван на чолі з Балакуном, який був воднораз і провідником і розвідником, рушив у путь.
Протягом ночі вигляд прерії зовсім змінився. На почорнілій землі димилися купи попелу, де-не-де темніли обвуглені дерева, вдалині все ще стугоніла пожежа і обрій застилали хмари мідно-червоного диму.
Обережно ступаючи по нерівному ґрунті, коні раз у раз спотикалися об кістяки загиблих у вогні пожежі звірів. Все це навівало на мандрівників гнітючий настрій, і вони їхали мовчки, кожний заглибившись у свої думки.
Так минув день. Увечері довелося зробити привал на зовсім відкритій, випаленій немилосердним вогнем рівнині. Проте вдалині на обрії вже виднілася зелень, і це підбадьорювало мандрівників.
Наступного дня, за дві години до схід сонця, караван вирушив у дальшу путь. Цей день був ще тяжчий, і надвечір, діставшись до місця, люди насилу трималися на ногах.
Однак Балакун не обманув генерала. Важко було б знайти для табору кращу позицію. Це було те саме місце, де відпочивали Щире Серце і Весела Вдача, коли ми познайомилися з ними вперше, а тому не будемо його описувати.
Генерал був дуже задоволений. Проте, старий і досвідчений воїн, він не хотів залежати від випадку і, незважаючи на велику втому людей, наказав негайно починати будувати укріплення.
Під керівництвом капітана Агвіляра солдати позрубували чимало дерев і звели великий вал, оточивши його щільним рядом великих рогаток; біля валу викопали широкий рів, відкидаючи землю в бік табору. За цим другим валом поскладали в'юки, з яких утворилося третє й останнє укріплення. Потім понапинали намети, поставили вартових і лише тоді дозволили собі відпочинок, якого так усі потребували. Незабаром глибока тиша оповила увесь табір. Поснули навіть вартові.
Опівночі Балакун крадькома вибрався з табору, безшумно переліз через усі укріплення і, ховаючись у високій траві, плазом добрався до узлісся, де й зник поміж дерев.
Трохи згодом, переконавшись, що з табору його вже не видно, він підвівся й прислухався... Безкрайня прерія відпочивала в безгомінній тиші. Балакун приклав до рота руки, і раптом тишу прорізало жалісне виття шакала. Імітація була такою вправною, що ввела б в оману навіть найчуйніше вухо. Відразу ж поблизу пролунало таке саме виття й за кілька кроків промайнула чиясь тінь.
— Це ти, Кеннеді? — стиха спитав Балакун.
— Я,— ствердила тінь, наближаючись.
— Мені пощастило переконати генерала, що ти загинув у вогні,— сміючись сказав Балакун.— Та, щиро кажучи, я й сам ладен був цьому повірити.
— А я таки вибрався звідти,— байдуже зауважив Кеннеді і, ніби не довіряючи глухому безгомінню, що панувало навколо, притишив голос. Якийсь час змовники розмовляли пошепки й тільки з їх рвучких жестів можна було зрозуміти, що вони сперечаються й ніяк не дійдуть згоди.
— Відмовляюсь,— голосно сказав нарешті Балакун.— Поки твій хазяїн не прийме моїх умов, я нікого з них вам не видам.
— Гаразд, давай твої умови, я подивлюсь, чи зможемо ми їх прийняти.
— Твоя думка мене не цікавить,— зневажливо відповів Балакун.— Інша річ, якби тут був сам капітан Уактено. З ним, я певен, ми домовилися б одразу.
— Ну що ж, я тут, говори! — пролунав раптом чийсь звучний і владний голос, і з кущів на узлісся вийшов високий чоловік у костюмі лісового бродяги, що добре облягав його ставну фігуру.
— А, ви чули нашу розмову, капітане Уактено,— анітрохи не збентежившись, відгукнувся Балакун.— Тим краще.
Чоловік, називаний страшним індійським іменем Уактено, себто Той, хто вбиває, був білою людиною років тридцяти. Його загалом вродливе обличчя мало гордовитий і неприємний вираз. Підійшовши до змовників, він недбало зіперся на рушницю й насмішкувато подивився на провідника.
— Так от,— рішуче продовжував той.— Я погоджуюсь видати вам людей, які платять мені за те, що я їх супроводжу, але в зв'язку з цим я наражаюсь на чималу небезпеку й тому не стану нічого робити, поки не переконаюсь у вигідності цієї справи.