День минув без пригод.
Генерал і Юпітер нетерпляче чекали ночі. Добрий настрій і впевненість лікаря передалися і їм, і вони знову почали мріяти про те, що раніше здавалося неможливим.
Опівночі, коли полонені почали вже втрачати надію, лікар, нарешті, з'явився. Він ішов, освітлюючи собі дорогу смолоскипом, і радісно посміхався.
— Генерале, збирайтесь! — весело гукнув він, високо підносячи смолоскип угору.— Зараз ми вийдемо звідси на волю.
— Яким чином? — недовірливо спитав генерал.— А бандити?
— Сплять, хай їм чорт! І тепер ми господарі печери, кажу вам.
— Але ж вони можуть прокинутись,— все ще вагаючись, сказав генерал.
— Не турбуйтесь, генерале, звичайно, коли-небудь вони прокинуться, але це буде не дуже скоро. Принаймні не раніше, як через п'ять-шість годин.
— Я вас не розумію.
— А тимчасом це дуже просто,— з тріумфуючим виглядом заявив лікар.— Я підсипав їм у напої опіуму, і після вечері вони попадали, наче мертві. Вони там хроплять, як ковальські міхи.
— Докторе, ви ж надзвичайна людина! — бадьоро схоплюючись з місця, скрикнув генерал.— І я, щиро кажучи, досі вас просто недооцінював.
— Ви недооцінювали мою ботаніку, генерале,— посміхнувся Дюр'є.— А, як бачите, вона придалася, ще й дуже. Та не будемо марнувати час.
— Справді, затримуватися тут не слід,— погодився генерал.— Але де капітан?
— На жаль, не знаю. Він пішов по обіді і більше не повертався. А втім, я догадуюсь, куди він подався, і мені здається, ми його незабаром побачимо.
— Ну, ходімо, друзі! — сказав генерал.— Скоріше!
Ідучи до виходу, генерал і Юпітер, незважаючи на запевнення лікаря, тривожно оглядалися навкруги, але бандити справді міцно спали в окремій печері, що правила їм за їдальню і спальню.
Коли втікачі відв'язували пліт, щоб переправитись через річку, при блідому світлі місяця вони побачили великий другий пліт, на якому сиділо чоловік з п'ятнадцять. Пліт повільно плив їм назустріч.
Відступ, здавалося, був відрізаний, а про опір годі було й думати.
— Що робити? — в розпачі скрикнув генерал.
— Ах, як нам не щастить! — жалісно простогнав лікар.— Невже все загинуло?
Втікачі кинулися за виступ скелі і, причаївшись там, затамували подих.
Тим часом пліт наблизився до входу в печеру, і його пасажири обережно, намагаючись не шуміти, почали з нього висаджуватись. І тут генерал і його супутники, вибігши з своєї схованки, з радісними вигуками кинулися до них. Серед прибулих вони впізнали Щире Серце, Чорного Лося і Орлину Голову.
Щире Серце пояснив їм чудо своєї появи: коли лікар разом з Уактено зайшов до печери, Орлина Голова, переконавшись, що він виявив сховище піратів, старанно знищив свої сліди й повернувся до Зеленосірого. Довідавшись від індійця про його відкриття, Щире Серце вирішив напасти на бандитів у їхній печері. Взявши з собою п'ятнадцятеро найвідважніших бійців, усім іншим траперам і індійцям він наказав оточити місцевість навколо лігва бандитів на великій відстані, щоб жоден з піратів не зміг утекти й врятуватись.
Коли минули хвилини першої радості, генерал повідомив своїх визволителів, що в печері залишилося тільки десятеро бандитів і що вони сплять міцним сном завдяки лікарю.
Піратів негайно позв'язували й під надійною охороною залишили поки що в печері, а генерал, Щире Серце, Чорний Лось і Орлина Голова, зібравши всі окремі загони траперів і команчів, вирушили до Зеленосірого.
XVIII. ЗАКОН ПРЕРІЇ
Краєвид біля печери в долині Зеленосірого струмка за останні два дні зовсім змінився. Перед входом до печери на досить великій площі всі дерева було зрубано, а землю очищено від рослинності. На цьому місці стояло близько двохсот наметів, вкритих пофарбованими у різні кольори бізонячими шкурами. Все плем'я команчів стало табором.
Білі трапери і червоношкірі воїни чудово ладнали одні з одними, і в селищі було велике пожвавлення.
Воїни команчів були розмальовані й озброєні так, наче готувалися до бою. Мисливці, вбрані в найкращий одяг, чистили зброю, ніби теж збиралися її застосовував їй. Осторонь, під доглядом кількох воїнів, стояли осідлані коні. Нарешті, навколо табору стояли вартові, запобіжний захід, до якого індійці вдаються дуже рідко.
Все це свідчило про те, що готується щось незвичайне.
Щирого Серця, Орлиної Голови і Чорного Лося в таборі не було. Всіма приготуваннями розпоряджалися Весела Вдача та Есхіс. Час від часу вони про щось радилися і обидва були дуже заклопотані й серйозні.
Річ у тім, що наближався час призначеного Уактено строку.
Чи наважиться ж він прийти? Чи, може, він тільки нахвалявся, що прийде?
Хто добре знав бандита, а таких було чимало, вважали, що він додержить свого слова. Хоч би яким він був негідником, не можна було заперечувати, що він шалено сміливий і має залізну волю. Та й чого, зрештою, йому боятись? Вороги йому не страшні, бо в його руках генерал. Він його заложник і відповідає за нього своїм життям.
Було близько восьмої години ранку. В безхмарному небі сяяло сонце, і сліпуче світло його заливало прерію.
Донья Хесусіта і донья Люс в супроводі Но-Евзебіо вийшли з печери. Побачивши їх, Весела Вдача підійшов і вклонився.
— Син мій ще не повернувся? — тривожно спитала донья Хесусіта.
— Ще ні, сеньйоро. Але не турбуйтесь, незабаром він буде тут.
— Я не можу не турбуватися. Я так боюсь, що з ним що-небудь скоїться!
— Ні, ні, цього не може бути! Я тільки вночі пішов від нього, щоб заспокоїти всіх вас і передати нашим його накази. Коли я залишив його, ніякої небезпеки не передбачалось, і вам, повторюю, нема чого турбуватись.
— Ах! — зітхнула донья Хесусіта.— Ось уже двадцять років я не знаю жодної хвилини спокою. Щовечора я з жахом думаю, що вранці, можливо, вже не побачу сина...
— Заспокойтесь, сеньйоро,— прошепотіла донья Люс, ніжно обнімаючи її.— Я певна, що з ним не станеться нічого поганого.
— Незабаром все владнається! — запевнив їх Весела Вдача.— Благаю вас, майте трошки терпіння! Ви ж знаєте, яка в нього важлива справа.
— Але чому ж він так довго не повертається? — знову тривожно сказала донья Хесусіта.— Час минає, а його нема й нема.
— Тепер він уже скоро повернеться.
— Я хочу зустріти його перша.