Надходила північ. Місяць сховався за обрій, прерію оповила непроглядна темрява і в ущелинах між двома узгір'ями завивав вітер.
Поволі всі бандити полягали й поснули.
Не спав тільки Уактено. Помітно схвильований, він то ходив великими кроками по табору, то сідав до вогню і нервово посмоктував свою люльку.
Аж ось йому здалося, що вдалині один за одним пролунали два постріли.
— Що це може бути? — схоплюючись, промурмотів він сам до себе.— Невже ці йолопи вскочили в якусь халепу?
Він довго стояв, сторожко прислухаючись до невиразних звуків, що їх доносив з прерії вітер. Так минуло близько години. Нарешті Уактено заспокоївся й знову сів до вогнища. В цей час поблизу нього хтось стиха, але виразно застогнав. Швидко вибравшись по стрімкому схилу яру, капітан пильно оглянув все навкруги й помітив у темряві чиюсь невиразну постать. Спотикаючись на кожному кроці, часто спиняючись, щоб відпочити і раз у раз постогнуючи, до яру наближався невідомий.
Уактено кинувся до нього навперейми і заступив йому шлях.
— Згляньтесь на мене! Поможіть! — очевидно впізнавши Уактено, простогнав, падаючи на коліна, невідомий.
— Та це ж Балакун! — здивовано вигукнув капітан.
Балакун поточився і впав. Він був непритомний.
— Еге! — промурмотів капітан.— Та він, хай йому чорт, у поганому стані! Хто ж це його так підкував?
Балакунове обличчя було бліде, аж синє, скроні вкривав холодний піт, а з рани на грудях юшила кров.
Як і всі, хто живе в прерії, Уактено сяк-так знався на медицині й зумів подати пораненому першу допомогу. І, коли Балакун опритомнів, став його розпитувати.
— Кажи, що сталось? — наказав він, як тільки поранений, глибоко зітхнувши, розплющив очі.
— Все загинуло! — ослаблим голосом прошепотів провідник.
— Тисяча чортів! — люто тупнувши ногою, вилаявся Уактено.— Чому?
— Ця дівчина справжній демон! — ледве чутно прошепотів поранений.
Життя його згасало, і він уже зовсім не мав сил.
— Скажи, хто тебе вбив,— не зрозумівши значення Балакунових слів, зажадав капітан,— і я за тебе жорстоко помщусь!
Балакунові губи перекривила болісна гримаса.
— Хто мене вбив? — перепитав він, хрипло видихаючи з грудей повітря.— Мене вбила донья Люс.
— Донья Люс? — у свою чергу перепитав вражений капітан.— Ти збожеволів! Цього не може бути!
— Не перебивайте мене, капітане, і, може, я ще встигну вам все розповісти,— простогнав Балакун.
Він говорив таким тихим голосом, що Уактено, щоб чути його, довелося стати на коліна.
— Як бачите, донья Люс зовсім не квола дівчинка,— закінчуючи свою кілька разів переривану непритомністю розповідь, сказав Балакун.— Вона вбила Кеннеді і уторувала стежку на той світ мені. Відмовтесь від свого наміру, капітане... Полювання на цю дичину занадто небезпечне. Вам ніколи не вдасться оволодіти нею...
Уактено зневажливо знизав плечима.
— Каррамба! — вигукнув він.— Невже ти гадаєш, що я так легко відмовлюсь від свого наміру? Навпаки, тепер я ще більше намагатимусь домогтись свого. На світанні ми вирушаємо!..
Балакун уже не чув його слів. Знесилений надмірним напруженням волі, яке йому довелося зробити, щоб розповісти про недавні події в таборі мандрівників, він знову знепритомнів, і свідомість до нього вже не поверталась.
. . . . . . . . . .
Тим часом у таборі мексиканців кипіла робота. Генерал і капітан Агвіляр зробили все, щоб приготуватися до нападу бандитів. Однак час минав, а вони не з'являлись, і мексиканці поволі стали заспокоюватись. Їм уже почало здаватись, що тривога була марною. Тільки донья Люс відчувала дедалі більший неспокій. Чекаючи повернення лікаря або появи Чорного Лося та його друзів, вона пильно оглядала рівнину, але там нікого не було, і це починало її турбувати.
Раптом вона помітила, що в кількох місцях прерії колишеться трава. Помітили це й дозорці, що стояли перед укріпленнями. Ніде не було найменшого вітерцю, і тому це здавалося неприродним і підозрілим.
Бувалий солдат, генерал, хоч йому й не траплялося досі зустрічатися з індійцями, багато чув про їх звички та військові хитрощі, і в нього виникла підозра, що тут діють саме вони.
Так чи інакше, треба було вирушати на рекогносцировку. Солдатів було обмаль, і генерал вирішив іти сам. Та тільки-но він зібрався перейти укріплення, як його чемно спинив капітан Агвіляр.
— Генерале,— сказав він,— вам не слід залишати табір. Ви командир, і ваша присутність тут необхідна. Крім того, якщо ви загинете, що станеться з вашою племінницею? Подумайте про неї. Я розумію, що причину цього підозрілого колихання трав конче треба вияснити, але це зроблю я. Обіцяю вам бути обережним.
Капітан мав рацію, і, зрештою, генерал змушений був йому поступитися, хоч і зробив це дуже неохоче.
Перестрибнувши через рівчак, молодий офіцер на прощання відсалютував генералові рукою і швидким кроком подався в прерію. Генерал стежив за ним, поки його було видно, а тоді повільно, в глибокій задумі, повернувся до табору. Він відчував небезпеку й був дуже стурбований. Викриття Балакуна й Кеннеді було серйозною пересторогою, і бойовий досвід генерала підказував йому, що нехтувати цією пересторогою аж ніяк не можна. Якоюсь мірою його заспокоювало те, що капітан Агвіляр був рішучим і хоробрим солдатом. Загартований в багатьох мексиканських війнах, він умів сполучати в своїх діях сміливість і обережність.
Відійшовши від табору на певну відстань, молодий офіцер ліг на землю і плазом добрався до чималої скелі, за якою на випадок небезпеки можна було сховатись. Уважно оглянувши все навколо й нічого не виявивши, він, вважаючи, що генерал помилився й ніякої небезпеки нема, хотів уже повертатись назад, коли з трави вистрибнула лань і, явно чимсь наполохана, промчала повз нього майже впритул.
"Ого! — подумав він собі.— Це підозріло. Може, небезпека насувається з іншого боку?"
Агвіляр повільно випростався й обережно ступив кілька кроків вперед, щоб ще раз уважно оглянути місцевість. Аж раптом трава заворушилась і, відрізавши йому відступ до скелястого укриття, його оточило щось із десятеро схожих на чортів людей.
— Чудово! — безстрашно вигукнув капітан.— Тепер я принаймні знаю, з ким маю справу. Ви — пірати прерій!