Орлина Голова виголосив останні слова з таким запалом, що присутні затремтіли від обурення й гніву. Хитрий команч зрозумів, що думка вождів схиляється на його бік, і продовжував ще з більшим піднесенням.
— Коли б ішлося лише про мене, я міг би дарувати образу, хоч би яка вона була тяжка й болісна. Та ворог цей заприсягнувся знищити увесь наш рід, і ми повинні без жалю забрати в нього найдорожче з того, що він має. В руках у мене його мати. Я не піддався ненависті і не вбив її відразу, дарма що легко міг би це зробити. Мені шкода і гидко марно проливати кров, караючи за винною безвинну. Я прагнув бути справедливим і навіть дав цій жінці змогу врятуватись. Два дні тому один мій білочолий полонений вирушив шукати її сина, щоб той прийшов сюди й прийняв тортури замість неї. Він мав тут бути нині до схід сонця. Та строк минає, а його нема. У нього заяча душа; і він хоробрий лише тоді, коли має справу з беззбройним. Вирішуйте ж самі, чи слід принести в жертву білу жінку, що породила ворога індійців. Великі вожді племені команчів, сонце сходить! Я сказав. Що скажуть мої брати?
Виголосивши таку довгу промову, Орлина Голова сів, і, схрестивши руки на грудях, схилив голову, чекаючи вироку вождів.
Настало тривале мовчання. Нарешті підвівся Есхіс.
— Брат мій говорив добре,— мовив старий вождь.— Його слова — слова людини, яка не піддалася пристрасті помсти. Білочолі справді наші жорстокі вороги і прагнуть нас занапастити й знищити. Тому, хоч би які тяжкі були страждання цієї жінки, вони для нас необхідні. Вона помре!
— Вона помре! — одностайно повторили вожді.
— Вона помре! — немовби стверджуючи вирок, сказав ще раз Есхіс.— Але смерть її буде не помстою, а спокутою. Хай знають всі — команчі не катують полонянок, а карають ворогів. Так я сказав!
Вожді підвелись і, шанобливо вклонившись старому, вийшли з вігваму.
Орлина Голова домігся свого. Схиливши на свій бік вождів племені, він зберігав видимість правосуддя і тепер міг вільно мститися своєму ворогові, уникаючи відповідальності за вчинок, жорстокість і несправедливість якого чудово розумів.
Незабаром команчі закінчили всі приготування до тортур, і полонянку підвели до стовпа. Двоє індійців силоміць поставили її на ще незапалене кострище, і навколо нього почався танець скальпа.
Бідолашна жінка трималася мужньо і безстрашно. Вона віддавала своє життя заради сина, і її ніщо вже не могло вразити. Боялася вона лише того, що син, намагаючись її врятувати, з'явиться тут і потрапить у лабети немилосердного ворога. Сама думка про це викликала трепет у її серці.
Розкішно вбрані воїни, з замащеними сажею обличчями, крутилися круг стовпа тортур в шаленому танці. Попереду йшло семеро музикантів з барабанами й брязкальцями. Їх обличчя були розмальовані чорними й червоними смугами, а голови прикрашені опадаючими на спину совиними перами.
Орлина Голова, який очолював цю процесію, тримав у руках довгу палицю, з верхнього кінця якої звисав скальп з розпростертим над ним опудалом сороки. Трохи нижче на палиці були прив'язані ще один скальп, шкура рисі та пера.
Танець тривав близько чверті години. Аж ось Орлина Голова злегка доторкнувся до приреченої жінки своєю палицею — і все відразу змовкло.
Це був знак починати тортури.
Головні воїни племені із зброєю в руках вишикувались перед стовпом тортур, а жінки — молоді й особливо старі — кинулись до засудженої з несамовитою лайкою.
Нещасна стояла мовчки, але не схилялась перед цією зливою образ і дивилась на своїх мучителів мужньо й безстрашно.
Орлина Голова не брав участі в знущанні. Вражений мужністю й гордістю своєї жертви, він, незважаючи на люту ненависть до Щирого Серця, мимоволі відчував до неї пошану. В душі його ворухнулось щось схоже на докори сумління, й він не тільки не прискорював подій, а навіть намагався відтягти момент розв'язки, відчуваючи дедалі більшу огиду до того, що діялось.
Сміливі, звиклі зневажати смерть і небезпеку, люди завжди вважають ганьбою для себе мучити слабшого, особливо жінку, єдиним засобом оборони якої є сльози. Безжально розправляючись з доньєю Хесусітою, команчі воліли б, проте, бачити перед собою не кволу стару жінку, а сильного ворога, здатного зневажливими прокльонами й лайкою розпалити їх ненависть. Полонені індійці, звичайно, глузують з переможців, у передсмертних піснях звинувачуючи їх у боягузтві й підлості, вихваляючи свої подвиги. Переможців це дратувало і якоюсь мірою виправдувало їх жорстокість. Нині ж перед ними була квола, вже напівмертва істота, яка покірно, мов ягня на бойні, чекала смерті. Це обеззброювало їх і не збуджувало в них інтересу до тортур.
Всі воїни, як і сам Орлина Голова, розуміли, що смерть беззахисної жінки не тільки не вкриє їх імена славою, а, навпаки, зганьбить і знеславить, і деякі з них уже одверто почали виявляти своє незадоволення. Отже, хочеш не хочеш, ганебну справу треба було закінчувати, і Орлина Голова, підійшовши до своєї жертви, відігнав від неї знавіснілих жінок.
— Послухай, полонянко! — промовив він похмуро.— Я додержав слова і навіть продовжив призначений строк. Та син твій не прийшов, і ти помреш.
— Я знаю це,— ослаблим голосом, але безстрашно сказала донья Хесусіта.
— Хіба жінки твого народу схожі на індійських сквоу і не бояться тортур та смерті? — здивовано спитав індієць.
— А хіба є жінки, які не віддадуть свого життя, щоб врятувати дитину? — відповіла вона запитанням на запитання.
— Послухай, білочола! — зворушений її словами мовив вождь.— У мене теж є мати. Я її люблю й заради неї можу відкласти твою страту до заходу сонця.
— Навіщо ж зволікати? — жваво заперечила донья Хесусіта.— Навпаки, я прошу в тебе, як ласки, прискорити мою смерть.
— А що, як син твій прийде?
— Це не змінить нічого. Тобі потрібна жертва? Вона перед тобою і благає тебе убити її швидше.
— Коли таке твоє бажання, то готуйся вмерти,— сумно сказав Орлина Голова і дав знак своїм воїнам.
Двоє індійців схопили донью Хесусіту, підвели до стовпа тортур і прив'язали, а всі воїни, озброївшись ножами для скальпування, оточили полонянку щільним колом.
XI. МАТИ Й СИН. НОВІ ДРУЗІ