Тотем

Сторінка 49 з 53

Процюк Степан

А може, не треба?., трохи лячно...ліпше би десь позичити гроші на пігулки...лікар дав тільки червоні рецепти... я просив, щоб подарували хоч кілька десятків пігулок... Він сказав, не можна, Вікторе, треба платити — я не маю грошей, лікарю, — так,так, Вікторе, — і кудись побіг... Я вчора благав кількох знайомих, щоб позичили хоч двадцять гривень, хоч на хліб... Сказали, нема, самі не маємо хліба... а їхні пики такі червоні, хоч цигарку прикурюй... я і сигарет уже не маю, треба збирати бички на задвірках... мамині брати радили викручуватися самому... А до того ескулапа для сліпнучих не піду ніколи, не попрошу нічого... Зараз ще спробую... але спочатку слід затаскати два мішки каміння... позичити у тьоті Галі... вона добра...

Сказали, що тьотя Галя у лікарні. Пігулок і сигарет не було. їсти нічого. Віктор знайшов у кишені піджака п'ятикопійочник і, кленучи, нехай подавляться, вижбурнув його через кухонну кватирку.

Ще подзвонив до одного із материних братів, позичте, мовляв, кілька гривень. Слухавка прошипіла, що не буде утримувати здорового бевзя, нехай стає на роботу, ми і без тебе заледве зводимо кінці — і замовкла.

За вікнами сутеніло. Не тямлячись, Віктор познаходив копицю старих газет. Поклав біля них сірникову коробку. Вийшов надвір.

Руки зводила судома. Мішки із камінням важкі. Чомусь вибрав дев'ятиповерхівку за чотири будинки від власного. Він не знав, хто там живе і для чого. Дивися, які акуратні ваші настільні лампи, як справно працюють ваші телевізори, як методично перетравлюють вечерю ваші шлунки. Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Трісь-трісь! Бах-бабах! Крики. Верески. Прокльони. Віктор перелякався і почав чимдуж утікати. Здається, хтось біжить за ним, наздоганяє, але все ж (блаженні часто днюють і ночують під ангельськими крилами) вдалося заскочити до власного під'їзду непоміченим.

Перформенс розпочався. Порожні мішки залишилися надворі. Хлопець ухопив ножа і вибіг на коридор. О, чудово, у дядька Петра дермантинові двері. Різати і нищити! Швидко, їдрі його мать, щоби ще встигнути до сусідки навпроти. Теж дермантинова обшивка, це добре! Різати і нищити!

Знову якісь верески, дзвінки і гупання у його двері. Але йому не страшно. Він уже забарикадований столами і стільцями. А двері — ха-ха-ха! — зачинені. Нехай добираються, може, його хтось засік, пофіг, мертві бджоли не гудуть.

Віктор ошкірився. Газети горіли гарно. Але чому не хоче займатися вся квартира? Чому? Він би згорів тут, навіть не пробуючи утікати... Пішов би до мами, очистившись полум'ям... Що не лікує залізо — ха-ха-ха! — те лікує вогонь... Дим починає поволі обволікати квартиру... Це добре... дим — мій друг, а вогонь — мій батько... Нехай полум'я буде ясним, як першопровістя!.. Прощай, Владис...

Двері злетіли із завіс, наче були ляльковими. Віктора, окрім психіатричної бригади, на цей раз провідали ще пожежники. Адже вогонь, що поступово міцнів, загрожував сусідам, а за телефони ті платили справно.

Пожежу вдалося загасити. Непритомного хлопця зв'язали (невідомо, що він може викинути; не вір психові, раптом прикидається, сказав двометровий санітар) і повезли на зустріч — тепер уже безконечну — із Верховним Чоловіком.

Двері зачинили, а квартиру опечатали при свідках.

92

Насправді у стосунках Микити та Владислави існувало багато підступних чорториїв. Бо всі щасливі по-різному, а всі нещасливі — однаково.

Щастям може бути лише чийсь прихильний погляд як одномоментна привереда покровителя. Іноді навіть видається малим і плоским те, що чиєсь душотіло віддане вам до останку, без оглядки на фальшиві приписи і протрухлявілі табу. Можна тужити на лукулівському бенкеті, бути крезом-нещасливцем. Або відчувати припливи щастя у недоступному щупальцям молрха провінційному монастирі. Хоча монастирі не бувають провінційними.

Дівчина вагалася — розповідати чи не розповідати? —про свій травматичний досвід. Іноді мовчання є благом, навіть на смертному ложі, бо навіщо руйнувати ілюзії близьких людей? Часом мовчання є злочином, адже закинутий сад ілюзій потребує впевненої садівничої руки, котра не затруситься у мікроепілептичному припадку. Буває мовчанка як міна, готова кожної миті розірватися усередині нас.

Все склалося природньо. Микитині співпрацівники (а серед них і деякі нещасно-цинічні соратниці) змирилися зі стихійним нашестям на ім'я Vladyslava. Вона не запобігала їхньої ласки. Не була зверхньою. У найзаплутаніших ситуаціях завжди може вирятувати наша природність, невразлива своєю вразливістю. Через те носії манірних масок, фальшивих гримас чи штучних ревнощів завжди запрограмовані на фіаско, навіть під машкарою успіху. Ваш успіх, манірники і фальшивосердечники, є вашим крахом. Бо такі закони, встановлені найвищою метафізичною принцесою...

Виявляється (ми це звідкись знаємо), ірраціональний королевич та містична інфанта полегшують для залюблених розплутування гордієвих вузлів, пов'язаних із їхнім, окремішнім, минулим. І коли зверху до них усміхається сама любов, непосильні, на перший погляд, проблеми дрібнішають і набирають обрисів певної іграшковості. Життєвий трагіфарс під випещеною рукою метафізичної принцеси всмоктує деякі властивості доброго і нешкідливого дитячого лялькового театру...

Але саме деякі, бо за всім якнайпильніше чатує найбільший дітоненависник — тисячорукий і, тисячоголовий йожеф менґеле. Де витає аура білокрилля, неминуче шукайте чорнокрилого відсвіту, де заспокоює цілительською рукою метафізична принцеса, обов'язково існує незримий слід цупкої тисячорукості сардонічного лікаря...

Владислава поєднувала навчання і роботу, хоча це було вкрай нелегко. Микита вмовив дівчину мешкати у нього. Це означало повністю довірити йому власну долю. Владислава довірила.

Скільки у її житті відбулося за останній час межово-відвертих розмов! Але чи можлива така щирість між чоловіком і жінкою, що приречені на різностатеву правду? Завжди залишається притлумлене і недоказане...

Вона розповіла Микиті про аспіранта-донжуана. І Віктора. Не відразу, а лише — ох, ці безпомильні інтуїтивні жіночі хитрощі! — коли запевне відчула, що Микита її любить.