Коли мене покличуть на трон Володаря Всесвіту — а вони вже кличуть, чуєте? як не чуєте? ви сліпоглухонімі! — я їх всіх, сволот, вишикую у коридорі і трахну. Ні! Я не хочу їх трахати, нікого не хочу вже трахати, бо мій член розлінувався — не встає; не розуміє, мудак, хто його господар. Я розстріляю сусідів! Я викидатиму з їхніх вікон тапочки і телевізори, ха-ха-ха, закрутки на зиму і гроші в панчохах! Я пхатиму у їхні заплилі жиром очі два пальці. Розстріляю і знищу всіх, бо я дуже сильний!
Мене кличуть, старий Володар помер, а я навіть перестав уживати галоперидол і наулептіл, сонапакс і трифтазін. Я перейшов лише на нозепам і рудотель (і лепонекс, інакше дряпатимуся вночі на стелю), бо я неймовірно сильний. І в жилах моїх тече кров принців і князенків та інших всіляких царевичів, бо я без п'яти хвилин Володар Всесвіту!
87
Позавчора мій день ще починався пусткою. Вчора —напівпусткою, а сьогодні — Микитою. Може, я ненормальна, що так швидко вмію закохуватися? Так часто міняти об'єкти? Але аспіранта-донжуана я не любила. Та й взагалі, чи може недурна жінка насправді полюбити порожнього красунчика? Хіба його тіло на час інтиму... Але фізіологічне шаленство завжди закінчується, і ти бачиш побіля себе самозакоханого лялькаря, пересиченого —енним оргазмом. Тобі хочеться кричати від гіркоти чи роздряпати до крові його випещену нарцисичну пику...
Натомість у Вікторове тіло було закохатися значно важче. У душу теж. Може, я ніколи і не любила його, а лише скорилася дикій психопатичній сугестії? Але чому іноді згадую, як він шепотів мені різні непристойності? Це ж було безсумнівне словесне збоченство, сексуальна мова без кордонів, жодного сорому, який виключає деструктивна фантазія.
Згадую і відчуваю...фізичне збудження. Може, цей нікчема несвідомо відкрив мені одну із зашпакльованих цивілізаційною мораллю іпостасей жіночого єства —розгнузданої самки, яка відчуває радість первісного поклику крові. Крові, що наказує віддаватися без манірності і фальшивого церемоніалу, а всією потугою молодої плоті. Кров наказує бути направду учасницею коїтусу і карає за інтелігентські секс-пародії чи засюсюкані чверть-любощі. Кров наказує ставати навкарачки, кайфуючи від його поплескування моїх сідниць, кров робить тебе тимчасовою полонянкою його і твого бажання. І ти стаєш рабинею камасутри.
Але не з Віктором-шизиком (хоча межові стани психіки інколи роблять вільнішими), що не міг кохатися без словопереступів, не із перецукрованими декадентсько-наркотичними красенями! Якщо і кохатися, виконуючи роль рабині-мазохістки, то з Микитою.
А може, йому бридка така манера любощів? Може, він прихильник традиційної національної стриманості і майже цнотливості, чоловік зверху, жінка знизу, покохалися, засоромилися і забули. Можливо, його, адже є такий тип чоловіків, більше приваблює не секс, а протікання процедури зваблювання, воркотіння-туркотіння, ніжності на вушко, себто всі необхідні передпостільні аксесуари?
...А коли передсексуальна романтика стане трохи зайвою і дещо обтяжливою, бо затягнуті платонічні стосунки пахнуть нездоров'ям, ми домовимося зустрітися у нього вдома. Дві години розмовлятимемо, він навіть пару разів цмокне мене женоподібним цілунком, а коли я почну роздягатися, не дочекавшись його активності, то він прошепче білими, неначе особливий сорт мармуру для надмогильних плит, устами: "Я би лише хотів, щоб ти була моїм другом, бо я... я закоханий в одного чоловіка, ти його не знаєш, і ми..." Але я піду геть, не бажаючи далі слухати надривно-еротичну сповідь содоміта...
...А коли передсексуальна романтика стане трохи зайвою і дещо обтяжливою, ми опинимося у нього вдома. Коли я роздягатимуся, він, червоніючи та синіючи, скаже, що не спроможний мене взяти звичайно.
Бо малим він випадково побачив, як обмивалася дебела шестидесятирічна жінка і, витираючись рушником, дряпнула праву ногу цвяшком (хіба у рушниках є цвяшки?). Він зазнав тоді першої мимовільної ерекції і сім'явиверження (дивлячись на голу бабусю? рушник? кров на її нозі?). Відтоді це враження намертво защикнулося у мозку. І він займається цим лише із повіями, які згідні одягати наперед заготовлену маску старої і подібної до тієї жінки, обмиватися і, витираючись рушником, роздряпнути свою праву ногу спеціально підготовленими цвяшками. І аж тоді він здатен на, будь уважна, коротюсіньке злягання.
Не кажучи ні слова, я одягнуся і піду, внутрішньо оплакуючи свою жіночу долю, яка методично влаштовує мені лише зустрічі зі збоченцями...
...А коли передсексуальна романтика стане трохи зайвою і дещо обтяжливою, він покличе мене у гості і, запещуючи ніжністю, занурить у нірвану, котрої я ніколи не знала. Він виявиться сексуальним суперменом, жорстким і витонченим, як жиголо, сентиментальним і брутальним, наче актор-трагіводевільник. Ми проведемо разом три доби сконденсованого часу, 72 години суцільної насолоди, 4320 хвилин безперервного кохання. Ми не захочемо виходити на вулицю, виконувати якісь обов'язки, щось і комусь розтлумачувати, кудись іти і для чогось розлучатися. Ми зіллємося у єдине тіло гермафродита-божка, станемо жерцем і жрицею храму Афродіти, перетворимося на прикольного андрогіна...
88
Чомусь згадалася недавня подорож до батьків. Старенькі ще тримаються, сповнені тим особливим сяєвом самоповаги і всерозуміння, котре дарує просвітлена сутінкова мудрість. Звісно, що Микита (майже за біблійними пророцтвами) відчужений від родичів. Інакше життя накладає інакшу ауру. Але ця відчуженість умиротворена, без агресивного жалю чи зверхньої байдужості. І під першими шарами цієї інакшої аури б'ється всіма клапанами і передсердями той орган, котрий відповідає за синівську любов і найбільше заміфологізований і переромантизований культурною традицією.
Проте аж ніяк не відвідини батьків неприємно вразили Микиту. Він, проїжджаючи волостями і повітами свого фатерлянду, зненацька зрозумів жахливу річ, про яку не прийнято згадувати і яку вижбурнено на задвірки колективного (нац.) підсвідомого.
Він збагнув усю страшну периферійну тоскноту буття. На що сподіваються ці маргінальні люди довгими і безнадійно слякітливими осінніми вечорами? Чи мучить їх хоч іноді потреба змін? Вони роками методично приятелюють, чаркуючись і пліткуючи з одними і тими ж обличчями, десятиліттями ручкаються із тими ж долонями, протягом велетенських часових відрізків не виїжджають за межі своєї богоданої і богозакинутої території. Вони ж тут живуть десятки літ! Жодних нових вражень, обмаль позитивних емоцій, одні і ті ж плітки, чутки і домисли. Це ж добровільне заслання. Саморукотворнатюрма. Екзистенційна пастка.