У кабінеті Діомеда на час розмови з пілотом сиділо багато людей, серед них — генерал, два славетні вчені — професор Россі та профессор Теренціо — і поліцейський Мелетті, прозваний Хитромудрим Одіссеєм. Останній був тут для того, щоб виконувати термінові доручення. Наприклад, він уже двічі бігав до бару замовляти міцної кави для всіх.
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! — знову пролунав голос пілота.
Генерал особисто нахилився до мікрофона і відповів Дедалу:
— Я — Діомед! Доповідайте.
— Висота загадкового предмета — приблизно двадцять п'ять метрів. Щоб обчислити об'єм…
— Ми знаємо геометрію. Нас цікавлять лише дані.
— Слухаюсь, синьйоре. Поверхня — це чарівна панорама кольору вершкового крему. Яка пишнота!
— Облиште знаки оклику! — гримнув Діомед. — Ви-бо не продавець холодильників. Говоріть лише про те, що бачите, і більш нічого. Прийом.
— Слухаюсь, синьйоре. Бачу великі червоні кулі, розкидані на однаковій віддалі одна від одної по всій поверхні. їх кілька сотень. Вони скидаються на величезні зацукровані вишні, якщо дозволите порівняти…
— Не дозволяю! — розлютився генерал. — Облиште порівняння. Краще полічіть кулі.
Професор Россі, поки Дедал мовчки рахував кулі, замислено похитав головою і промимрив:
— Вигадливо, справді вигадливо…
— Ви гадаєте? — осміхнувся професор Теренціо.
— А хіба ви думаєте не те, що й я?
— Ні в якому разі, шановний колего: я думаю якраз протилежне.
— Синьйори, — зітхнув генерал, — чи не втаємничили б ви і нас у ваші думи?
— Я — Дедал! — перервав бесіду голос із гучномовця. — Чуєте мене? Прийом.
— Вас чуємо, на жаль! — відказав Діомед. — Чуємо всі нісенітниці, які ви верзете.
— Бачу паперового змія.
— Що? Ви збожеволіли зовсім?!
— Бачу паперового змія, синьйоре! Я підтверджую це! Він здіймається з даху одного будинку. Перехопити його? Прийом.
— Я — Діомед! Не чіпайте змія. Залишайтеся на місці, ми проведемо термінове розслідування. Прийом закінчую.
Розслідування почалося негайно: усі підбігли до вікна, щоб побачити паперового змія, що, лопочучи трьома різнобарвними хвостами, здіймався до таємничого предмета у небі.
— Сигналізація з землі! — прокоментував хтось підозріло. — Підступи "п'ятої колони"! Очевидно, космічні загарбники мають агентів серед населення!
— Не може бути! — розгублено вигукнув поліцейський Мелетті. — Я чудово знаю всіх у Трулло! Це хороші люди! Я знаю кожен будинок, кожну крамницю! Ніякого контакту з марсіянами у них нема, що ви!
— Що ж тоді це таке?
"Щоб мені відпав ніс, коли то не паперовий змій Паоло!" — скрикнув подумки Хитромудрий Одіссей і сам запідозрив щось жахливе.
Нічого не кажучи і не чекаючи наказів, він метнувся надвір, скочив на велосипед і за кілька хвилин був уже у дворі свого будинку.
Він подивився вгору і на балконі побачив своїх дітей.
— Паоло! Ріто! Що ви там робите? — голосно покликав Мелетті. — Чому ви не в підвалі, як інші? Хіба ви не чули наказу?
— Тату, тату! — закричала Ріта, плескаючи в долоні.— Іди допоможи нам!
— Зараз же заберіть того змія! Ви що, хочете, щоб мене запроторили у в'язницю за шпигунство?
— А ми не шпигуємо! Ми тільки хочемо дістати шматок торта…
— Ось я вам покажу торт! Якщо ви зараз-таки не заберетеся з балкона…
— Але тату…
— Хочете, щоб я піднявся нагору? Ану геть із балкона!
Засмученим дітям не лишалося нічого іншого, як скоритися хоча б першій частині наказу — довелося затягти змія назад до кімнати. А от спускатися в підвал вони не дуже поспішали. Вони, щоправда, зійшли з балкона, але своїх спостережень за небом не облишили — це можна було робити і з вікна кухні.
— Шкода, — сказала Ріта, — із змієм це було добре придумано.
— Але ж вони не відповіли на наш сигнал! — заперечив Паоло.
— А що ти хочеш, щоб тобі відповіли? Це ж торт, як тобі ще пояснити?
— Це космічний корабель, недотепо!
— То чого ж ти погодився запустити паперового змія?
— Певна річ, не для того, щоб дістати ще один шматок шоколаду! Я хотів дати сигнал марсіянам.
— Ти схибнувся. Ви, хлопці, всі схибнулися на космонавтах! Ті військові, внизу, готові з гармат стріляти по торту, а ти ждеш хтозна від кого якихось таємничих цидулок.
— Але ж це не торт! — наполягав Паоло.
— А я тобі по-італійському кажу: торт!
— Гаразд, облишмо. Краще сядьмо та поміркуймо — щось, може, й придумаємо.
Кілька годин по тому…
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Доповідайте. Прийом.
— Зараз дванадцять годин сорок сім хвилин. Знову досяг поверхні загадкового предмета. Висота — шістсот п'ятдесят чотири метри.
— Як ви сказали?
— Знаходжуся на висоті шістсот п'ятдесят чотири метри. А що?
— А те, що ви, мабуть, п'яні. Сьогодні вранці, коли ви вперше обстежували предмет, ви повідомляли, що знаходитесь на висоті дев'ятсот вісімнадцять метрів. Як ви поясните різницю?
— Я її не можу пояснити. Я можу тільки визначити різницю. Дев'ятсот вісімнадцять мінус шістсот п'ятдесят чотири дорівнює…
— Годі вже! Прийом закінчую!
І генерал грюкнув по столу кулаком.
— Синьйори! — сказав він трохи згодом, звертаючись до присутніх. — Ясно одне: невідомий космічний корабель приземляється.
Всі напружено вичікували до заходу сонця. Таємничий предмет ледь помітно, сантиметр за сантиметром, втрачав висоту. Десь о третій годині дня він став поволі пересуватися у напрямі на північний схід. Діомед полегшено зітхнув: ворог принаймні не збирався спуститися на дахи будинків, а то загинуло б ціле передмістя Рима.
Приземлення мало відбутися чи не на Монте Кукко — на голому, всіяному камінням горбі: він був за школою. Туди під час перерв бігали погратися діти. На пласкій вершині пастухи поставили курінь — там вони зупинялись, коли спускалися з гір, щоб продати овець у римській долині.
Як на генерала, то він би не зволікав. Але уряд — ось уже кілька годин уряд підтримував зв'язок із найбільшими державами світу — категорично наказував: застосовувати зброю тільки тоді, коли загадкові прибульці з космосу почнуть перші. Утримуватися від будь-яких ворожих випадів, аби не спровокувати непотрібної різанини і не зіпсувати трагічними наслідками першої зустрічі людства з неземними істотами, пильнувати і бути готовими до всього.