Професор Дзета скінчив своє послання, чітко написав вигадане ім'я й розписався, тут-таки вигадуючи незрозумілі знаки.
— Це мають бути ніби марсіянські письмена, — пояснив він, — так воно переконливіше.
Професор склав аркуш і простяг його Паоло:
— Ну, віднеси!
— А якщо ні?
— А якщо ні… Я ж сказав, скину тебе вниз!
— Ану, спробуйте!
Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.
— Не провокуй мене, — запхикав він, — я ж добра людина…
— Добра людина! А самі хочете знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!
— Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!
— Нізащо!
Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного дуже небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп'явшись зубами йому в литку.
— Ай! Ой! Рятуйте! — заволав професор.
— Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні я на це сподіваюсь.
— Якщо у мене не буде вибору, — понуро відказав професор Дзета, — я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу цього.
— А я не хочу, щоб знищували торт.
— Сквік, сквок, караброк, брек, брок! — став викрикувати вчений своєю мовою.
— Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас, — спокійно зауважив Паоло.
— Сквок, сквек, сквік…
Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.
— Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! — благав він Паоло.
— Тоді це була б найбільша помилка в історії,— відповідав Паоло.
Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.
— Дзорро, ти куди? — крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.
— Що тебе так розвеселило? — пробурчав професор Дзета.
— Професоре, скільки вам треба заложників?
— Тисячу… Дві тисячі!..
— Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч…
— Що ти кажеш?!
— Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору!
Як легко порозумітися з дітьми
Нам треба на якийсь час повернутися назад у нашій оповіді, щоб проїхати по сліду машини швидкої допомоги, яка, прокладаючи собі шлях виттям сирени, везла до лікарні професора Россі, професора Теренціо і маленьку Ріту. Вчені безперестану скаржилися.
— Ой, ой! Як мені боляче! — пхикав перший.
— Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! — благав другий.
Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.
Ріта нічого не розуміла:
— Що їм?
— Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.
— Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.
— Цить-бо, що ти у цьому тямиш?
— Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.
— Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.
— Я бачу, як вони прикидаються!
Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.
— Що ти відчуваєш?
— Нічого.
— Тут болить?
— Ні.
— А тут? А в цьому місці? А отут?
— У мене ніде не болить! І взагалі — що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!
— Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дівчинкою, і все це минеться.
— Яке ще "ЦЕ"?! Я ж вам кажу — я не хвора! А щеі скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монте Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!
— Хто це — синьйор Джепетто?
— Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!
Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.
— Ви чули, синьйори? Сердешна марить. її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.
— Абсолютно необхідний! — хором відповіли лікарі. Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але, хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.
Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм прежахливо болить.
— Тут… Ні, тут не болить… Мабуть, ось тут… Ні, не тут… А може, отут-о… Але ж ні, і тут не болить!
Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.