Не прощаючись з Олесем, пан Геродот повернувся, подався вниз Печеніжинським трактом і зник у людському натовпі.
Перед вечером до зали Ощадної каси набилося стільки люду, що не було де не те що яблуку — голці впасти. Мало тут відбутися ще не чуване в Місті й у всьому світі урочисте свято з нагоди проголошення незалежності України. Німотно було в залі, навіть шемріт стих: та невже не увірвуться досередини кагебістські опричники, щоб розігнати, переарештувати, розстріляти людей? Приголомшила тлум несподівана воля, напружена мовчанка натягнулася до краю, немов струна, і що станеться, коли вона обірветься, які звуки вилуняться з неї, а які — сміх буде, плач буде перламутровий!
На заднику сцени золотився тризуб, над ним схилилися синьо–жовті знамена — що це за така нова, незвично смілива декорація, за яку вже нікого не постигне люта кара, — і схлипують жінки, і втирають сльози мужі — всі чекають появи на сцені сміливця, який промовить слово і запевнить люд, що відбулася в Україні найзнаменніша подія, й повік віднині не буде політичних арештів, ні концтаборів, ні вантажних вагонів з коминками на дахах, готових вирушити з міської товарної стації в сибірські незвісті, не стане чутно нашіптувань сексотів і зникнуть з людських облич тіні впокореності й страху.
Нарешті вийшов на сцену високий кремезний чоловік, сивий, з поораним борознами обличчям, люди зашепотіли: це той самий лицар Кривоніс–Симчич, котрий над Рупором у Яблунівському лісі із своїм куренем знищив до останньої гусениці танкову дивізію генерала Дергачова і його самого відправив у тартари; той самий мученик, який витримав довгі тридцять літ — і не впав, не замерз, не скорився у найстрашнішому концтаборі на Колимі...
Підвівши руку, Симчич дзвінким парубоцьким голосом вигукнув:
"Слава незалежній Україні!"
Зал гучно відповів "Героям слава!"; з розірваної, крайньо напруженої тиші злетів український гімн; хтось пригадував слова, хтось їх і не знав, та словесний зміст гімну втопився у знайомій усім могутній мелодії, — тільки Олесь, який стояв у третьому ряді поруч з учителем Першої міської школи Томащуком, мовчав, притлумлюючи німотою спалахи тяжких спогадів, бо світлих у нього було мало.
На сцену виходили один за одним промовці, і кожен, крім проклять недавньому минулому, закликав до праці в розбудові держави; хто — негайно розпустити колгоспи, хто — притягнути до кримінальної відповідальності чільних комуністичних функціонерів; а де наша "Просвіта", яка утримувала людей при пам’яті, а скільки видавництв було колись у Місті, нині ж немає жодного; журналіст Федорчук зізнався, що переклав з польської на українську мову неоціненний літературний шедевр — книгу Станіслава Вінценза "На високій полонині" — Місто повинно віддати українцям твір славетного поляка, який живе у Швайцарії, листується з Федорчуком і тужить за Гуцульщиною; хтось вимагав перлюстрації, щоб виявити донощиків, інший закликав до помсти: та невже тепер, за незалежності, мав би наш бунтівний дух атрофуватися і ми, вдоволені благоденством, станемо сумирними, немов худоба в стійлах, — ще ж де Голь говорив, що Україну чекає прекрасне майбутнє, а Франція якби мала таку армію, як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт; а хтось радив залучати до праці колишніх совєтських функціонерів, чей і серед них були знаючі й чесні люди...
Учитель Томащук слухав, пошкробуючи вказівним пальцем сиву борідку, й півголосом промовив до Олеся:
"Дай Боже, щоб наша ейфорія не затягнулася надто довго... Бо що, приміром, змінилося у ментальності бунтарів з часів Катиліни? Обіцяли вони здолати можновладців і віддати їхнє добро народові. Та як тільки допадали до керма, те добро собі забирали, й нічого не мінялося. Таке й нам загрожує... Ми завжди були схильні до маніфестацій, прокламацій, але ж не до політичного мислення. А якраз тепер треба подумати, як створити нову систему влади, щоб ми не мусили потім користуватися засадами попередньої. Патріотичною ейфорією користуються в першу чергу пристосуванці й спекулянти".
Олесь у душі обурювався на старого вчителя: не час нині бабратися в сумнівах, це лише початок свободи, й народ має право натішитися нею вволю...
Та ось на сцену вийшов, ніби дозволу дочекався від попереднього промовця, який закликав залучати до праці й комуністичних функціонерів. Був то статечний, по–номенклатурному підтягнутий, у двобортному хрущовському костюмі чоловік. Олесь упізнав Івана Ферлея й скоробився, немов на вид гидкої саламандри.
Колишній голова Міста заговорив про новий благословенний час, про страшні часи більшовизму, які довелося українцям пережити.
"Та ми вийшли ціло з тієї біди, — глаголив Ферлей. — Й на нас покладено святий обов’язок розбудовувати молоду державу. Слава Україні!"
Зал занімів, вражений блюзнірською мовою совєтського прихвосня, який ще так недавно вигукував на партійних зборах: "Ми вщент викорінимо націоналістичну заразу!" Як він посмів нині вийти до людей?
Однак ніхто й не поворухнувся. Тільки Олесь схопився з місця, вийшов на сцену й заволав:
"Забирайся геть звідси, мерзотнику, ти не маєш права промовляти в такий день!"
Серед ворожої тиші зійшов Ферлей зі сцени, й відтоді ніхто й ніколи не бачив його в Місті...
Розділ двадцять четвертий
Сонце викочувалося схилом гори до чолопка, як те кочільце в дитячій іграшці "йо–йо", що піднімається по ниточці вгору без притки, й біліло від жару, мов буката заліза в кузні. Вранішній холодок принишк у ізворах, ставало тепло, й Олесь, зморений нічним безсонням, задрімав на розкладеному кріселку, а поплавець, без надії на улов, непорушно застиг на зеленій гладіні плеса.
Торговицький базар уже заскрипів возами, загуркотів машинами, загомонів голосами продавців, покупців та маклерів; недільний шарварок розпаношувався на обгородженому парканом майдані; базарний галас зливався з густим шумом річок, що сходилися в устєріччі, й снилася Олесеві затишна галявина в Студентському парку, а на ній лежала зімліла від розкоші дівчина, розкинувши руки, й, чекаючи свого судженого, гасила дівочий пал у холодній росі.
Та враз покремсалися солодкі марення від гнівних вигуків і грізного, мов градовий рокіт у грозовій хмарі, гомону, що долинав з Міста: щось незвичне для святої неділі чинилося біля ратуші, й заглушував ті далекі згуки зичний голос Гаврилка, який зовсім близько, на Каштановому провулку, надривно горланив. Крізь розріджене ранкове повітря долітало до Пруту кожне його слово й відбивалося луною від Воскресінецької гори: