Олесь чув кожне її слово, вони танцювали весь вечір, начебто нікого, крім них, у залі не було; деколи німа мова переривалася звичайною, прозаїчною, адже вони так мало знали одне одного, та як багато відчули...
"Що робитимеш, коли матура вже за тобою?"
"Я записався на медицину у Львові. Днями поїду... А ти?"
"Буду поступати в Міський учительський інститут... Якщо не лучиться чогось лихого, то стану колись учителькою. Та час покаже... Я ж заангажувалася в "Юнацтво" ОУН".
"А не боїшся?"
"Відтоді, як сталося з тобою те, не боюся нічого".
"Тільки мовчи..."
"Я лише тобі... І ти — теж?"
"Я вийшов з "Юнацтва" в Організацію".
"Тож і ти будь обережний..."
Східний прут неба почав уже рожевіти, й Олесь з Нусею, взявшись за руки, бігцем перейшли центральною вулицею, спустилися сутіношними провулками попри ратушу вниз, вийшли на Скупневича, що стрілою летіла до Пруту, продерлися крізь густі верболози й вільшинові зарослі, а коли опинилися в луговій гущавині, він впився у її ворухкі губи, вони втискалися тілами одне в одного і, як уже не вистачило в них ні подиху, ні тями, попадали на холодну траву.
Нуся не оборонялася, вона сама добувалася до Олеся, холодна трава вже не остуджувала їхніх оголених стегон, й коли його твердь діткнулася до її вологої й пухнастої м’якоті, він побачив її карі очі, вони були смертельно сполохані у передчутті того, що мало зараз статися. Олесь побачив у них німе благання пожаліти її дівоцтво; ще рано, ще рано, мій коханий, — шепотіла вона, а ноги самі розсувалися, та враз Нуся розпачливо заблагала:
"Не тут, не сьогодні, я тебе прошу... Як приїдеш зі Львова, станеться між нами так, як ти захочеш, дай мені звикнути до того, що я твоя, будь моїм лицарем, Олесику..."
Дівчина вмить остуденіла, й хіть у хлопця згасла, він підвівся, подав їй руку, допомагаючи встати, вона поправила на собі спідничку, рвійно обняла Олеся, обпекла його щоку вдячним поцілунком, вибігла з кущів на дорогу, й, коли сонце викотилося із–за обрію й осяяло світ, Олесь з тугою дивився, як маліла її постать і врешті зникла.
На довгі роки...
За два дні після випускної забави Олесь вранішнім поїздом поїхав до Львова, й лихо його наразі обминуло: саме тоді, коли потяг переїжджав мостом Дністер, у Місті відбувалися повальні арешти членів "Юнацтва" ОУН", про що розповіла йому Нуся через багато років пізніше...
Раннім ранком до помешкання Антошка Дзівака увірвався загін поліції. Жандарми оточили дім, сподіваючись, певне, накрити молодіжну боївку: господаря й господиню, які ще не встигли добре продрухатися зі сну загнали до кухні, а Нусю підняли з ліжка її, коли вона одягнулася, наділи їй на руки "бранзолети" й вивели на вулицю, де стояла двокінна бричка.
Потім поліцаї робили в хаті обшук — напевне, шукали зброю, та вилучили лише з Нусиної бібліотечки книги Дмитра Донцова, Юрія Липи, Михайла Грушевського та "Декалог ОУН"; перетрусили й Казьові книжки, та жодної не забрали — залишили купою на підлозі.
Пані Емілія плакала, а розгублений пан Антошко ловив за поли шинелей то одного, то іншого поліцая й благальним голосом переконував їх, що він поляк і нічого спільного з українським підпіллям мати не може: на нього жандарми не звертали уваги, лише один зволив йому пояснити:
"Pan, może, і niema, zato pańska łotrzyca mа" .
Нарешті поліцаї вскочили до брички, посідали з обох боків від Нусі, візник стрельнув батогом, й бричка рушила, залишивши в будинку на Скупневича осиротілих батьків Нусі й Казя.
Приймальна кімната в приміщенні міської поліції була набита дівчатами й хлопцями, — деяких Нуся впізнавала, та розмовляти було заборонено, й вона на мигах допитувалася то в однієї, то в іншої, хто їх зрадив, та ніхто про це знати не міг.
Серед хлопців Нуся побачила Юрка Сербина, він протиснувся до неї й пошепки запитав: "Олесь поїхав?" Нуся ствердно кивнула головою, бо ж сама проводжала його на станцію, і Юрко відступив назад, ставши поруч з молодим учителем релігії в українській гімназії — отцем–катехитом Чемеринським.
Комендант поліції зробив переклик, а тоді в’язнів одного за одним почали виводити з приймальної кімнати до автобуса із заґратованими віконцями, і коли салон машини був уже вщерть набитий, отець Чемеринський підвів руку з розп’яттям і заговорив:
"Дорогі діти, нас повезуть до Берези Картузької на місце звільнених і страчених, бо ж там має бути так само тісно, як у цій автівці. Й не знати, що з нами буде, тож творім зараз німу сповідь, збудімо в собі жаль за гріхи, а я усім даю розгрішення..."
...Тяжкий Олесів спогад враз обірвався: за хвірткою стояв, покашлюючи, зібраний, мов до церкви, поголений і без сліду похмілля на обличчі сусід Гаврилко. Він сперся ліктями на дашок паркана й помахував до Олеся рукою, прохаючи, щоб підійшов до нього.
Олесь неохоче подався до хвіртки й мовив: "Заходьте, Гаврилку", але той замахав руками, мовляв — не маю часу, йду на базар.
"Знаєте, Олесю, що я собі помінив, — заговорив Гаврилко, запобігливо посміхаючись. — Став я бідний, мов церковна миша, не маю навіть дрібної копійки ні на келішок, ні на шматок сала для закуски, бо все, що наскладав собі на похорон, забрав з моєї ощадної книжки наш превелебний президент, бо, видите, як стара влада пропала, то й гроші стали ніц не варті, але нових не квапиться стільки напечатати, щоб і мені перепало... То я помислив: віддали бисьте мені ті ваші дерев’яні фігури, навіщо вони вам здалися, а то такі кумедні лялі, що хтось на них міг би й злакомитися. То я забрав би їх у вас і продав на базарі. Що ви на це?"
Олесь засміявся, згадавши, що сам уже подумував, як їх позбутися, й відказав:
"Та забирайте всіх хоч би й до дідька, але ж не при неділі... Торгуйте ними скільки влізе, тільки хто їх у вас купить?"
"А не кажіть: кожна потвора знайде свого аматора! То файно вам дякую, завтра прийду з тачкою".
Й пішов, галайкаючи, як уранці:
"Добро, добро, а де його взяти?"
Тоді Олесь, немовби щось пригадав собі, підійшов до дровітні, що за повіткою, й почав виймати із штабеля нарізаних для опалу дров поліно за поліном, приглядався до кожного й нарешті відклав набік гладкий липовий поруб і чорний вишневий цурпалок, сподіваючись, що, може, вдасться йому вирізьбити з них світлу й чорну голівки двох жінок, яких любив і досі забути не може...