— Ну, гаразд, про це потім . А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стрпяти! Не стріляти, але.. якщо... Взаіалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж... я... вночі... а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого А я...
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку ідеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Га що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він...
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що...
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи "Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити".
Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив'яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день, Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.
РОЗДІЛ XIX
У сні і наяву
— Де ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Га про... про... Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в'юн із сітки. — Отой, знаете, що біля млина живе, дядька Михаила син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати
— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, по помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.
Стою я значить, на березі острова Переекзаменовки.
Стою і бачу; випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег... Гребенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати:"Чого це ти, дурепо, мене на "ви" звеш?" — але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйішіфт.
— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко-"штурман" і Валька.
"Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші".
Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: "Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!"
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
"Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах".
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: "Слухайте, а як з вашим секретним ділом?" — а я відповів: "Все в порядку. Не хвилюйтесь".
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов'язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі... Книш. А біля нього-голий, у масці і в ластах, Бурмило.
"Вермахт... Подарунок від німців... Двадцять залізних... Сьогодні вночі..." — згадую я, і все в мені враз шшло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просипаюсь
Отаке чорті-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що "сьогодні вночі" — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі Ніде нікого А тут ще цей сон... Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: гпянеш на них —і легше.