"Граматику" був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався "Щоденник Робінзона Кукурузо". Що там таке — ви вже анаєте; "пригоди" і "неприємності" першого дня. "А що далі?" — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і.. витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже пів-зошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники,і на прикметники.
Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.
Так он воно що!
Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі ..
А втім, що "стривай", що "пожди"? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?
Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит і "Граматику" на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.
Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподівано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всі засміялись.
— Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.
— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває...
Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.
Ми стояли червоні, мов два помідори.
Ми ладні були крізь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! "Ділов! Ділов!" — говорити спершу навчися!
— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — підхопив Ігор.
— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.
— Тільки так! — вигукнув Сашко-"штурман".
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-"штурман" та інші піонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
— Шкода, що ми не дізнаємось, як, закінчилося ваше секретне діло...
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишіть! Напишіть' — залунало звідусіль.
— Тільки так! — відрубав Сашко-"штурман".
А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папірець Кукурузові — Тільки гляди, не загуби!
Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
Вони сіли в човни.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
І вони заспівали.
Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
Дружба! Дружба!
Молоде і вічне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
І щоб весело жить,
Пам'яіай кожну мить:
Треба друзів любить,
Ними слід дорожить!
Назавжди умій дружить!
А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
— Да зараз техніка, воно не те що... а взагалі.. звичайно... Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько... А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке... на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радіо корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю А ти? Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: "Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!" І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі... — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.