РОЗДІЛ IV
Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище
— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопців.
— Та йди ти!
— Та ну тебе!
— Теж мені! — загомоніли хлопці.
— Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше... — мовив Антончик.
— А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид — що це буде... Переворот у науці.
— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
— Як?! А сфотографую!
Ця думка майнула в мене так несподівано, що я сам не чекав.
— А що? А що? — загорівся я. — Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов'язково.
— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.
— Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися.
— Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едісон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скільки буде двічі по два.
Хлопці засміялися.
— Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров'я! — спокійно сказав я. — Слухай, Антончику... раз вони такі... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони...
Я махнув рукою.
Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був "глистюк паралізований", бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею.
— Ходімо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посміються на кутні.
Карафолька глузливо закричав нам услід:
— Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!
І хлопці знову засміялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи.
І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?" — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а потім скривився і сказав:
— Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя "Смена" не візьме.
Я скипів.
— Ах ти ж, г-г... — хотів я сказати на нього за звичкою "глистюк паралізований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального. Просто хорошого апарата треба. "Київ", чи що.
— А де взять? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно!
Антончик аж спіткнувся:
— Ти що?!
— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потім повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тільки на шухері стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокійніше спитав він.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у... Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат "Київ" — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часго друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскарютському Павлуші, кого він, Іуда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, ограждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й рискнуть.
— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелось.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми... Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем.
Вгледівши його, Антончик зиркнув на мне і вищирився:
— Ги! Художник!
Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скручний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса: