— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно
— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
"Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!"
— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать...
Він, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері... в міліцію підемо... Всюди... Раз ти злодій... крадеш... хай тебе в колонію посадять... Ходімо! — кивнула вона нам
— Ах, яка ти бистра! Злодій .. міліція... колонія... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш... А якби ви не були такі "ушлі", я, може, вам і допоміг би... Бо я, здається, щось знаю...
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! — були зайняті... Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Він не з наших... Випадково тоді був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязі сидів... Так що...
—Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке "чувак" і що таке "строк", але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привет! Але наші хлопці уважають карний кодекс... Сявок-щипачів... ми самі не уважаєм... І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоісь)... І треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навіть шукав... і оце тільки-по був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!).
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю... Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію... Отже, певне, Будка не бреше...
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов'язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися...
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати...
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! "Динамо" (Київ) —"Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, — озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — на" решті вимовив я, отямившись.
— Сектор "А"! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
...І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг все тільки зіпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:
— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед підем...
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та... нас чекають... — і зашарівся я, у підлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув!
— Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопці, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж... гаразд... Нате квитки... Тільки ж пильнуйте...
РОЗДІЛ XI
"Динамо" (Київ) — "Торпедо" (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: "Вулиця Івана Кудрі". Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити'
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звільнили б місце для бабусі... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки . Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали "зайцями" мимоволі.