Е1=^^^^^^^^^^^^^^^
""Д^кїї^. заперечу."... коли , сказав про театр, тільки роздумливо промовив:
^^І^^^^ — —
———^^^^^^ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи ні, але він усміх-
"увся: А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо
чнову десь загубитеся — завтра ж додому.
Уядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хруміли-ві сорочки0, випрасувані штани, лискучі, ще невзувані жод-
""нГзЇаю^я^и^аГ^коли на мені все нове, відчуваю
гебе начеголпй Здається, що на мене всі дивляться, і со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися від людських очей.
Йнч"а% я за^ди тїм що я або тернуся рукавом об^стін-к1 ^пб Іамаза^ися або пляму на штани посаджу, аоо че-5зикНосаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. ТоТм^ легше От і зараз, як ми вийшли на сходи, я од-їа^ піо хавЇ ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпі брудну смугу,— і тільки після того ми вийшли
їя в^цю Та7 все одно у новому було незручно і мулько:
на вулицю і.й ^лодках, а комірець шию тре, мов
^ "-Щоб повернут'и голову, треба всім тілом.повертав тися І чо^о це У театр не можна ходити в звичайній одежі? Утеатрїе Їд/ть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе пя^лися^ Я якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, наказ, Щ"" У ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми'сілТна^й^^^ на вулицю Червоноар-мійсьїу Театр —музкомедії Ми почали з нього бо мені чо їусь здаУся що той симпатичний кругловидий артист пра-
185
цює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися —відчини ються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п'ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
—Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Вія сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи... — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак... не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба... В одній справі... поговорити...
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге... — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього...
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав "еге" на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися.
Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай шалабани — і я оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:
— Треба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба спершу той... як його... репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічиго такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався на Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
В опері з царями було набагато краще, ніж у музкомедії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в "Борисі Годунові" — цар. І в "Казці про царя Салтана" — самі розумієте. І в "Декабристах" — цар. І в "Снігуроньці" — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов'язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерша сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. "Нашого" серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.