Заїирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
"Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!"
Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!).
"А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють".
Назустріч Галина Сидорівна.
— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: "Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше.."
Іду далі
І раптом...
— Чого ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: "Не твоє свиняче діло", але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:
— Він у Пісках, у тітки.
— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.
І знову я втримався від обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри під носом", — а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:
— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.
— Та-а... — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
І ще я несподівано подумав: "А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?" І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: "А! Кукурузо ж все одно не бачить!" — і сказав:
— Давай поможу.
Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.
— Давай ще.
Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.
"Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше... І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці... Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється".
І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев'ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий".
Гребенючка вже входила у свою хвіртку.
— Гр... Гр... Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім'я.
Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.
— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев'ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.
— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
— Та які там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
— Тільки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
— То я здачі принесу. Я швидко.
— Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев'ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.
От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!
Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.
І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.
РОЗДІЛ XX
"Руки вгору!"
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.
— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він —таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:
— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?
— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий... І все буде в порядку, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.
— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп'явся зубами в скиглик.
— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
— Та що, рибу ловив і просто так...
— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
— Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!
Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.
— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподівано Кукурузо.