Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нашо їх взагалі дарувати?
Отже ми одразу...
Бровка на мушку — чвирк!
Гав гав-гав! — Бровко хвосіа піджав і в будку.
Кицька руда сидить на сопці, умивається.
Чвирк!
Няввв! — І кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — І нема курки — десь аж на городі.
А туг іде дід Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пісюлсги нам були залишені при одній умові — стріляти тильки по неживих цілях.
Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнучи, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбійником", "біляком" і взагалі "ворогом".
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти "тільки по неживих цілях". Але потім вирішили, що й Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Гришка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи, і тому цілком підпадають під рубрику "неживі цілі".
Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.
Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під'юджували:
— Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годі вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.
— Гад я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: "Синочку, синочку!" — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От, якби вислідити...
Я невиразно мнякав.
— Мда... звичайно .. але...
Я не вірив у реальність цього діла.
Але на другий день після від'їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше... швидше... швидше...
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається". А Бурмило. "Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів..." А Книш: "Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо..." Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда,ну!
Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
РОЗДІЛ XI
Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзі.
— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне "ой-йой-ой", я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. "Більше не можу! Хай наступають!"
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
— Яво! — кричу я, нарешті, пошепки.
Ані шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голосніше.
Ніякої відповіді
Кинувся я в один бік, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.