Щоб описати це весілля, мабуть, треба було б запрягти всю Спілку письменників України.
Скажу тільки, що такого бучного свята в нашому селі не пам'ятали найстарезніші діди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сиділо геть усе наше село, та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів, та ще гості з району на чолі з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тільки весілля.
Це було свято дружби народів.
Це було свято доблесті нашої армії.
Так говорили, проголошуючи тости, і секретар райкому товариш Шевченко, і полковник Соболь, і голова нашого колгоспу Іван Іванович Шапка, і голова грузинського колгоспу Шалва Тарієлевич Гамсахурдія, і багато інших поважних товаришів.
Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі ці тости було чути, мабуть, аж у сусідніх селах.
Дитячий стіл був накритий окремо. І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза!
До речі, коли я бігав на хвилину додому (перевірити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машині отець Гога. І біля колгоспного саду спинився. І визирнув з машини, і приглядався, і прислухався до весілля. А побачивши мене, знітивсь і одразу поїхав.
І обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гості на свято, бо він погано поводився. І я чогось подумав, що отець Гога відчуває себе зараз дуже самотнім і заздрить нашому бучному весіллю. У них у церкві такого весілля ніколи, мабуть, не було й не буде.
А оі ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нічого ні загадкового, ні страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозуміла справа. Це мені дід пояснив (я його спитав). І, мабуть, отець Гога хотів натякнути, що він погано розуміється на моторі свого "Москвича".
Весілля почали гуляти десь в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрібна була темрява. Обов'язково.
Та чим більше розгулювалося весілля, тим тривожніше ставало в мене на серці. У колгоспному саду стояв такий галас, сміх і гармидер, що як далі так піде, то на наш сюрприз ніхто й уваги не зверне, просто не помітить ніхто. Вихід був один — оголосити по радіо, через гучномовець. Але ні я, ні Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайняті.
Отже, доводилось у нашу "таємницю двох невідомих" втаємничувати когось третього, бо інакше все моїло зірватися.
Павлуша зиркнув на мене, потім одвернувсь і несміливо пробубонів:
— Може... Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врешті різниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кінець кінцем байдуже. І як йому хочеться...
Так Гребенючка стала учасницею ще однієї "таємниці трьох невідомих".
І от нарешті смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамірного весільного гурту і гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "таємницю", приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весілля.
Погода була чудова, така, як треба, і небо чисте, і вітер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипеді, стискаючи у руці котушку, а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж от нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Підбіг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, підключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвіст, — вийде чи не вийде...
Павлуша порається біля кошика, руки в нього тремтять. І...
Я навіть сам не сподівався, що так буде здорово. У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. "Слава Галині Сидорівні!" — золотом палали на ньому слова з одного боку.
"Бажаємо щастя!" — червоно світилося з другого боку.
"Не забувайте нас!" — жовто промінилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повітряний змій. (Павлуша ж змалечку мріє стати льотчиком, ми тих зміїв з ним попоробили — ого-го.) І потім Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика і художника вклав він у того змія.
А я придумав "електрифікацію" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хіба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дроті (спеціально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори і лампочки від тракторних фар випросили в мого тата-механізатора.
Я навіть не думав, що так буде здорово!
Як тільки змій засвітився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвінкий Гребенюччин голос.
— Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо!
На якусь мить весільний гамір ущух, запанувала тиша.
А потім враз вибухнули оплески, крики, сміх. "Молодці! Молодці!" — чулося крізь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усміхнувсь і підморгнув. І він підморгнув і усміхнувсь у відповідь. Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачило водночас геть усе наше село, і півгрузинського, і цілий полк солдатів, і гості з району на чолі з секретарем райкому партії...
Такого тріумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодці!
Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весільний галас набрав іншого забарвлення, хтось уже зривався на спів. В одному місці затягували "Посіяла огірочки", в другому — "Русское поле". Весілля розгулювалося. У небо вже, мабуть, ніхто й не дивився.
Нам треба було кінчати. Тим паче, що вітер односив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було.
Але кінчати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо у другій тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці.